“Всі ці місяці я постійно думав: Господи, якщо ти дав мені таке випробування, то все в руках Твоїх. Коли снаряд попав у хату, де ми жили, то точка влучання була буквально в п’яти метрах від мене. Я не знаю, як я вцілів. Хіба це не диво?

Днями я заходив на позицію. В повному бойовому, з речами по болотах і схилах вверх-вниз. Дощ іде. Вимазалися повністю. Навколо вибухи. Іду і в мене ноги відмовляють. Ну просто крок не можу зробити. Доходимо до посадки і в першій же позиції я сідаю. А на мене командир починає горланити: “Нах…ра мені цей пенсіонер! Шо мені з ним робити. Вали звідси!” А я йому пояснюю, що в мене ноги відмовляють.

І там уже точно кроку не міг ступити. Залишився, а інші пішли далі. Я на тій точці пооблаштовував позиції, окоп зробив глибшим, бліндаж укріпив. Я не стріляв. Як це – вбивати? Не розумію. Я між обстрілами постійно копав і будував. Підтримував хлопців. Повністю там викладався. А нас там просто капєц, як артою крили.

Майже тиждень я там працював. Хлопці, що зі мною заходили і пішли на дальні позиції, через день-два вже були в лікарнях. Ну, в кращому випадку в лікарнях, зрозумів, да?

От, наприклад, сьогодні приводять нових хлопців. А завтра їх уже виносять і заводять нових. А я стою, дивлюсь на все це, і копаю, копаю, копаю. Щоби їх усіх закрити, щоб уберегти.

От чого у мене тоді ноги перестали рухатися і я не пішов далі? Ніколи в житті у мене такого не траплялося. Значить така була воля Божа.

Знаєш, чому мені погодили звільнення? Бо у мене донька інвалід – їй догляд треба. Ще в дитинстві їй вживили каркас у хребет, бо кістки самі не тримали спину. Вона стояти не могла. Потім у перехідному віці його зняли, щоб вона виросла, і згодом знову назад поставили. Зараз побачу її уперше за девять місяців. З божою поміччю в неї все добре.

І тоді, і зараз я завжди думаю: Господи, якщо ти даєш усі ці випробування, то все в руках твоїх”.

Автор – Anton Filatov