Уляна взяла зі столу пляшку вина, роздивилась етикетку і жартома сказала:
– Ого! Дороге, французьке. З якого приводу вечірка?
– Маму поховав. Прийшов до Сашка, щоб усіх вас побачити, пом’янути, – сказав Михайло.
Свого часу він, простий хлопчина, вихований мамою-одиначкою, досяг чималих висот у радянському спорті. І хоч атлетичний забіг його життя завернув за сьомий десяток, здобутки юності залишились у поставі й дужих м’язах.
Запала тиша. Правда, ненадовго. Усі присутні давно зналися. Господаря дому, байдикуватого модника Сашка, вічного жениха й естета Валеру, хронічно безробітного юриста Юру, одруженого радіотехніка Віталика, вільну журналістку Уляну колись об’єднали молодість і річка, що коромислом огинала місто.
З річкою кожен мав свій роман: хто засмагав із книжкою в руках, хто вудив рибу, хто плавав наввипередки, а хтось водив дівчат у густий очерет. Одній із таких потаємних місцин Валера навіть назву дав: «заплава цнотливих». А от Михайло з річкою поріднився найбільше: звів на її березі будинок.
Як добрі приятелі вони давно навчилися пробачати одне одному мимовільні конфузи у розмовах. У цій компанії ніхто ніколи ні з кого не знущався. А от підколоти жартом, по-дружньому висміяти – то залюбки.
…Мама Михайла завагітніла ним у Німеччині, у нацистському концтаборі, куди була насильно вивезена з лівобережної України. Попри нелюдські фізичні навантаження й голод, за колючим дротом знайшлося місце і для кохання.
Француз на прізвище Фуко став батьком Михайла. Про це мати розповіла синові лише тоді, коли той закінчував радянську школу на Волині. Жінка вирішила оселитися саме тут, ближче до кордону, до Європи…
Мішель Фуко не встиг дізнатися, що в нього буде первісток, бо залишився в американській окупаційній зоні, а згодом повернувся у Францію. Мама Михайла більше ніколи його не бачила. Лише у снах. Голодного, змученого, у табірній робі, але зі щасливою посмішкою. Ця посмішка-ластівка назавжди звила собі гніздечко у серці українки.
Коли впала берлінська і «залізна» стіни, Михайло через впливових друзів заніс маму до списків урядової делегації. Державні мужі разом із колишніми в’язнями летіли у щойно об’єднану Німеччину. Виконували наказ: налагодити дружні контакти! Колючий дріт між народами зникав буквально і ментально.
Програма заходів передбачала відвідування меморіального комплексу на місці концтабору. Із Франції, як і з інших країн колись захопленої нацистським мороком Європи, теж прибула делегація.
Він її не впізнав. Як і вона його. З часів їх нелюдського болю і великого людського кохання минуло надто багато часу. Волинянка Марія давно виткала зі своїх спогадів та снів величезний гобелен любові та пам’яті. А пам’ять овдовілого француза Мішеля все частіше малювала образ юної українки, свого першого кохання, першої жінки.
– Пане Фуко, не відставайте, бо загубитеся, – гукнув керівник французької делегації.
Старий сивий Мішель мовчки стояв на плацу концтабору, тримав у руках табличку з написом англійською: «Марія. Україна. 1944— 1945». П’янку надію душі перемагала твереза печаль дійсності.
Стара сива Марія не знала англійської.
Авторка – Світлана Федонюк
