Історія від Віри Хвуст, яку вона опублікувала з дозволу героїні Іринки.
«Коли всі почали говорити про можливий напад, ми навіть думати не могли, що буде так серйозно. Мама сказала, що варто б
вже зробити тривожну валізку, але ми лише посміялись.
Коли ж на нас напали, втекти вже було неможливо.
Ми сиділи у підвалі, мама тримала Любцю (4,5 р.), я тримала Ігоря (9 р.). Все дрижало. Ми боялись навіть рухатись.
З нами у підвалі сиділа сусідка з мамою старенькою і сином років 6-ти. Бабуся не витримала сліз внука і пішла взяти якоїсь їжі, доки дім не зруйнували. Ми чули лише вистріл. Бабуся не повернулась.
Мама хотіла піти набрати снігу, натопити, але ми чули з вулиці руських, і не йшли, бо і її б розстріляли.
По нам бігали щурі. І ми навіть думали зловити їх і смажити, але мама заборонила, щоб не вмерли.
Любця дуже плакала, а не можна, щоб не чули. Вона хотіла їсти і пити. А тоді, якийсь невідомий чоловік кинув крізь вікно підвалу нам сумку з яблуками квашеними і печивом. Мама думала може отруйне, але вирішили їсти, бо без різниці, чи від голоду вмерти, чи від яду.
А то був наш солдат напевно. Бо і в сусідній підвал так само кинули.
Ігорьоша сказав, що це як святий Миколай до нас прийшов.
А потім був час, коли мама пісяла, цідила сечу крізь кофту, і давала пити, бо прямо біля нас була руська техніка.
Коли нас виводили з підвалу, то багато було трупів. Тільки наші, українців закопували, а руських тягали коти і пси.
Це так гидко.
Якби ще день, то Любця б не вижила. А Ігор хотів вийти, щоб його вбили. Це так страшно.
Мама посивіла. Вона на очах стала білою. А їй лише 38 років.
А мою подружку, однокласницю спочатку зґвалтували, а потім вбили. Уявляєте? На очах її мами і сестрички молодшої.
Я ніколи їм не пробачу. Я вступлю в медичний, винайду отруту і витравлю їх усіх, аби цих руських не існувало. Хай там буде пуста земля, як знак того, що вони пусті. А поки їх там тато мочить, аби зрівнялись з землею».
