У великій кімнаті в кутку стоїть ялинка. Її приніс тато три дні тому, і ми всі її наряджали. Мама дістала з антресолей велику коробку з-під чобіт, перев’язану мотузкою, в якій, потонувши в ваті, лежать тендітні скляні кулі і фігурки. Ось цю білку мені подарували в дитячому саду. За перемогу в якомусь конкурсі на святі.
А ось це – цар. Всі знають, що це мамин цар. Він старий зовсім, і з діркою на боці. Але мама завжди його вішає на видне місце. Тому що цей цар старший за неї самої, як вона каже. І гірлянда у нас є. Переплутана вся. Ми її розплутуємо обережно, і вішаємо на ялинку.
А потім тато вимикає світло, і включає гірлянду в розетку. Спочатку нічого не відбувається, довго так. Сидимо в темряві, і дихаємо. І раптом гірлянда починає блимати, висвітлюючи ватного Діда Мороза, який стоїть на білому простирадлі під ялинкою, який теж старше моєї мами, і наші з сестрою обличчя. У Машки воно то червоне, то зелене. У мене, напевно, теж.
Сьогодні з самого ранку мама з татом стирчать на кухні, і щось готують. Чути стукіт ножів про обробну дошку, і голоси «Перевір холодець на балконі, може, його пора в холодильник поставити?», «Ти курку цілком запікати будеш або маринувати?».
І «Ну, ось куди ти це поклав, а? Здурів? Я на ній фрукти ріжу, а він – оселедець!».
По телевізору показують «Іронію долі» і руденька дівчинка співає про три білих коня. На вулиці ще світло, а вдома нудно. На кухню з запітнілими вікнами мене не пускають, щоб не заважала. Починаю нити і вередувати.
Отримую ляпас по дупі від мами, а тато відкладає в сторону половину оселедця, миє руки, і бере мене за плече: «Діставай ковзани, і допоможи Маші одягнутися». Вищу і біжу по коридору, плутаючись в сповзаючих, не мого розміру, колготках, і кричу «Машка, ми на каток зараз підемо!».
Машка зовсім не вміє кататися на ковзанах, два рази впала, надулася, і тато відніс її на лавочку, де почав мовчки знімати з неї ковзани, чому Машка ще більше надулася, а потім заревіла. Зовсім непомітно стемніло. Значить, скоро Новий Рік.
Двері нам відкриває мама. У неї на голові бігуді, і нафарбоване одне око. У руці вона тримає коробочку з тушшю для вій, в яку плює, і возюкає там щіточкою.
Мені весь час хочеться зробити так само. Плюнути і повозюкати. Але мама завжди забирає свою косметичку, коли йде на роботу. Мама дивиться на нас з Машкою, і лає тата. «Вони ж всі мокрі як миші! Навіщо ти їм дозволив валятися в снігу? Я тільки-тільки з лікарняного! Щас знову обидві захворіють, а хто з ними сидіти буде?!»
Тато мовчки допомагає нам зняти ковзани, а мама махає своєю щіточкою, і тікає у ванну дофарбовувати друге око. З ванної чутно мамине «Тьху!». І незрозуміло: чи то вона в туш плюнула, то чи на тата розсердилася. Звідси не видно.
Ми з Машкою вбираємося в костюми. Я начебто Червона шапочка, а Машка начебто сніжинка в короні. Я теж корону хочу, але у мене вже червона шапочка на голові. Придумую, як би зверху надіти цю корону на шапочку, щоб нічого не впало.
Нафарбована на обидва ока мама в бігудях, бігає по квартирі з тарілками. Ми з Машкою непомітно тягаємо з них ковбасу. Для себе і собаки Мишки. А лисину на тарілці з ковбасою старанно маскуючи кропом. Дуже хочеться їсти.
По кімнаті нервово ходить тато в сірому костюмі, смикаючи себе за краватку, і скоса поглядаючи на пляшку гopілки. Тато сьогодні її вuп’є і буде смішно танцювати, згинаючи коліна. Ми з Машкою завжди сміємося коли він так танцює.
Ми гopілки не п’ємo. Для нас мама купила багато пляшечок з Тархун, Буратіно і Лісової ягоди. Буратіно можна налити у «дорослі» кришталеві фужери, думати що це шaмпанське, а потім зображати з себе п’янuх, і танцювати на напівзігнутих ногах.
Заходить мама, дивиться на годинник, і каже: «Проводимо Старий Рік». Ми з Машкою відразу беремося за ковбасу, щоб мама не помітила лисину під кропом. Кричимо «Мені Тархун», «А мені Буратіно», «Тоді мені теж Буратіно!», «А що ти за мною все повторюєш? Пий свій Тархун!». По телевізору знову показують Іронію долі, тільки по іншому каналу. Ми з Машкою вже наїлися, і вже хочеться подарунків. Але ми сидимо, і мовчимо. І теж дивимося Іронію долі.
А потім почали бuти куранти, а мама сказала «Швидше загадувати бажання!»
Я загадала собі ляльку Джульєтту і магнітофон, а Машка, це і так зрозуміло, залізницю. Я дуже швидко все загадала, а куранти все бuли і бuли. Стало шкода, що у мене більше немає бажань, і я швидко загадала ще, щоб всі люди в світі ніколи не xворіли.
Тато нарешті включив світло, і крикнув «Ура!», І мама крикнула. І ми з Машкою теж. Хотіли почаркуватися своїм Буратіно з батьками, а вони не дозволили.
Машка шепнула мені на вухо: «А зараз будуть подарунки», і ми подивилися на тата. Тато посмикав себе за краватку, прислухався до чогось, і раптом схопив мене за руку: «Побігли! Я чую, що на сходах хтось є! Це Дід Мороз!». Ми побігли. Машка корону впустила, а у мене шапочка впала, але я її підібрала.
На сходах нікого не було. Ми подивилися на тата, а він тягнув нас сходами нагору. «Він вище втік, доганяйте!» Ми добігли з другого поверху до дев’ятого, але Діда Мороза не знайшли. Машка заревіла, а я стрималася.
Відкрилися двері ліфта. Це тато за нами приїхав. «Що, каже, – упустили Діда Мороза? А він уже встиг до нас додому зайти, і подарунки вам залишити. Швидше в ліфт». Машка плакати перестала, а я подумала, що тато все бреше. Не міг Дід Мороз так швидко від нас втекти, і повернутися до нас додому з подарунками. Але тато не обдурив.
У кімнаті була навстіж відчинені балконні двері, і на паласі лежав справжній сніг, на якому відбилися людські сліди! А під ялинкою лежав сірий мішок, і в ньому щось було! Я помацала сніг на підлозі, і запитала маму: «Це правда Дід Мороз приходив?». А мама сказала «Звичайно. Ви тільки втекли – і раптом відчиняються балконні двері, заметіль така що не видно нічого, і Дід Мороз з’явився. У валянках і з мішком. Каже «А де ж Маша з Лідою?».
Я йому кажу: «Дідусю, а вони на сходах тебе шукають», а Дід Мороз вибачився, сказав: «Ех, не встигну я з ними побачитися, мене інші дітлахи ще чекають», і пішов »і я відразу дуже ясно уявила собі і заметіль цю, і Діда Мороза з мішком. Сніг на паласі розтанув вже, а я запам’ятала які там сліди були. Це точно від валянок.
Машка вже мішок розв’язала, і тепер сопе, і риється в ньому. Я теж полізла. Машку штовхаю, а вона мене відштовхує. Тільки ми все одно зрозуміли кому який подарунок. Мені – ляльку Джульєтту, а Машка залізницю.
Ха, а Ірка говорить, що Дід Мороз не існує, і подарунки дарують мама з татом. Все вона бреше. Мама з татом навіть не знали, що ми з Машкою загадали під бій курантів. Тільки магнітофона немає чомусь. Напевно, на наступний рік подарує. Коли я підросту. Все одно у мене навіть касет ніяких немає, щоб музику слухати …
І знову скоро Новий Рік. Тільки я уже доросла. Скоро треба буде їхати в «Метро», і коробками закуповувати шaмпанське, гopілку, ковбасу, консерви. Треба буде подзвонити Машці, вона мені завжди ікру хорошу через чоловіка дістає.
Треба визначитися де я Новий Рік зустрічати буду: вдома, в гостях, або на дачі. Панчохи купити потрібно, і туфлі відкопати білі. Не пам’ятаю, куди я їх сунула.
Ірці подзвонити не забути б. Вона мені рецепт салату дати обіцяла.
Список подарунків скласти, щоб нікого не забути. Синові – МР3 плеєр, Машці – іграшковий мотоцикл, для її колекції, мамі – духи і нову туш, вона натякала сором’язливо, а татові … А татові я подарую цю розповідь. Я подарую йому її по телефону, рівно опівночі. Поки б’ють куранти, і грає гімн. Я буду йому читати це з листа, і стримуватися, щоб не заплакати.
Як тоді. Двадцять три роки тому. На сходах. На дев’ятому поверсі. Коли мені всього на одну секунду здалося, що тато може мене обдурити…
