Психолог Natali Veronika Zolotavina написала дуже різку статтю-звернення до учителів.
“Як би ви почувались, якби ваш начальник постійно порівнював вас з вашими співробітниками, присоромлював та називав це мотивацією?”
“Як би ви почувалися, якби вам щодня задавали зробити щось по роботі додому і очікували видимі результати на понеділок?”
“Чи змогли б ви плідно працювати під пильним оком начальства та розписаним похвилинно графіком щодня, включаючи виділений час на їжу та туалет?”
“А якби вас постійно зіштовхували на конкуренцію з колегами та привселюдно ставили вам оцінки, красномовно коментуючи ваш прогрес?”
Це невеликі уривки англомовної статті, яку я днями почитала на тему відношення шкільної системи до дітей.
Висновок був один: жоден дорослий не став би добровільно терпіти таке ставлення.
Але різниця в тому, що у дітей немає вибору. Принаймні у більшості.
Ми, як дорослі, маємо розуміти несправедливість цього світу. Нам варто пам’ятати, що система, в якій ми працюємо та в якій навчаються наші діти є новою і багато процесів психологічних досі є невивченими. Не важливо, чи йде мова про завод, іт-компанію, маленький бізнес, школу державну чи приватну.
Якщо говорити про систему освіти, то до Другої Світової масового навчання дітей не існувало. Раніше навчалися лише діти привілейованих класів і то – переважно хлопці. Ніколи раніше не було такого масового навчання дітей, особливо впродовж 12 років + 5-7 років ВНЗ.
Якщо вам здається, що це лише в нашій освіті проблема, то, будь ласка, пошукайте та перекладіть в ґуґлі англомовні статті про освіту і ви побачите небувалі баталії між тими, хто підтримує ранню освіту та тими, хто б’є на сполох про недоречність навчання дітей письму та правильному сидінню за партою у віці трьох років.
Будь-яка система є повільною та неповороткою. Нашим завданням як дорослих є відстоювання прав своїх дітей та тих, хто за себе не зможе постояти, з ціллю повільної зміни та гуманітаризації як освітньої, так і робочої, і суспільної (і навіть політичної) систем.
Я знаю, що на мене можуть накинутися вчителі, мовляв, вони заручники (ці) системи і не можуть втримати тиск зі сторони адміністрації та батьків. Але я працювала в школі і скажу лише одне: захищайте слабших. Не СЕБЕ, а дітей. І підтримуйте кожну маму, котра захищає свою дитину, бо це її рішення є правильним! Лише тоді можна щось змінити, якщо вільно говорити (ні, кричати!) про несправедливість. І шукати разом рішення.
Жодна дитина не заслуговує на приниження.
Жодна дитина не заслуговує на “тиждівчинка” чи “яктобінесоромно”.
Жодна дитина не заслуговує булінгу.
Ніхто ще не вмер від невиконаних домашніх завдань (по секрету скажу, що в багатьох країнах додому взагалі нічого не задають).
Якщо у дорослого робочий день триває 8 годин, то у дитини не повинен тривати 16 (як це є у випускних класах)”.
