Жила-була маленька ящірка. Жах, яка шкідлива! Як вийде на вулицю до жабенят пограти, так і давай гидоту всім говорити.

– З вами я не дружу!

– І з вами теж не дружу!

– А вас взагалі покусаю!

– Як же, – їй кажуть, – ти нас покусаєш? У тебе і зуби-то он які дрібні!

– Дрібні, – каже, – зате отруйні! Всіх покусаю! З ящіркою цією ніхто не хотів грати. Ні в квача, ні в хованки, ні в кеглі. А як з нею грати? Вона то волає, то б’ється, то якщо кеглі збудуєш – все зруйнує. Якось раз побудували звірята з піску замок. Високий, гарний. З вежами. А ящірка прийшла і зламала його. Розсердилися звірята, зашипіли. А ящірка як давай плюватися! Тоді жабенята схопили ящірку і хотіли побити. Старше жабеня сказало:

– Ні. Ми її зараз додому відведемо.

І розповімо її мамі, що вона себе погано веде. Покусати всіх хоче. І плюється. Нехай її мама покарає. А то і ремінця дасть.

– Правильно! – закричали всі, – ремінця їй!

Потягли вони ящірку до мами-ящірки. Розповіли мамі-ящірці про її погану поведінку.

Мама ящірку в лапки прийняла, але замість того, щоб побити, взяла і притиснула її до серця. Та ще й колисати почала.

– Що таке? – зашипіли жабенята. – Неподобство! – крикнуло старше жабеня, – чому ви її не покараєте? Вона ж хуліганка!

– Ви вже вибачте її, будь ласка, – сказала мама-ящірка, – це просто у моєї доньки така шкірка шкідлива.

– Як це? – не зрозуміло старше жабеня, – шкірка шкідлива?

– Колеться зсередини. Розумієте? Жабеня зіщулилося. Неприємно має бути, коли шкурка зсередини колеться …

– Ось стривайте, – продовжила мама-ящірка, – вона скоро її скине і буде доброю.

Колір шкірки буде той же самий, але зсередини вона стане м’яка. Як сама ящірка. Вона ж всередині, навіть під колючою шкіркою, добра …

– А як ми дізнаємося, що вона її скинула? – запитало жабеня, – якщо колір той же самий залишиться?

– Дізнаєтеся, – пообіцяла мама-ящірка, – обов’язково!

– А довго чекати, поки вона її скине? – запитало жабеня.

– Ні! Не довго. А для того, щоб вона скоріше її скинула, ящірку треба частіше обіймати і ось так качати. Сто раз на день.

– А якщо вона кусатися буде? – запитало вуженя.

– Якщо ось так обіймати – не буде, – запевнила його мама-ящірка.

Звичайно, на наступний день ящірка на майданчику знову бешкетувала. То крикне щось образливе. То піском кине. Але жабенята все-таки мамі-ящірці повірили. І кожен раз намагалися обіймати ящірку. І колисати. Вона виривалася спочатку, а потім затихала. Сто разів на день обіймати, звичайно, їм було непросто. Тому жабенята і інші звірята вирішили їй допомогти. І по черзі обіймали шкідливу ящірку. Хоча і боялися – раптом вкусить або щось гидке скаже? Особливо страшно було дощовому черв’ячку. Він навколо ящірки обвився, а сам тремтить.

– Кусь! – сказала йому єхидно ящірка.

– Ой-ой-ой, – запищав черв’ячок, закривши очі.- Чого це ти?- Б-боюся …

– Гаразд, – махнула лапкою ящірка, – не бійся. Пожартувала я. А одного разу вона прийшла на майданчик і стала всім посміхатися, допомагати і говорити хороші слова. Всі зраділи і стали з ящіркою грати. І обіймати її – просто так, від радості.

«Скинула, значить, вона свою шкірку, – здогадалося старше жабеня, – колір такий же залишився, але зсередини все-таки вона м’якою стала..»

Жабеня відразу здогадалося, інші – трохи пізніше. Коли підросли.

Юлія Кузнєцова