Одна жіночка йшла в лікарню до колеги. До начальника відділу. І несла каструльку з курячим супом; тоді ще контейнерів не було. Вона закутала каструльку в дитячу ковдрочку і обережно несла в сумці. Думала: як би на трамваї доїхати і не розлити цей дбайливо зварений супчик. Треба ж погодувати хвору чимось домашнім. Треба ж відвідати …Тоді так було прийнято; відвідувати.
А по дорозі жінка зустріла даму-колегу з того ж відділу. І ця дама сказала впевнено і навіть глузливо: мовляв, ну куди ти зі своїм безглуздим бульйоном! Там не до тебе. Там вже напевно все керівництво побувало. Сім’я напевно принесла їй ананасів і рябчиків. Це ж не самотня людина, до того ж, при посаді. Кому потрібний твій бульйон і пиріжки, це навіть комічно!
Жінка розгубилася і подумала, що колега права. Напевно там багато народу з провізією. Але це було не так. У той день людина була зовсім одинокою, бо всі думали, що там, в лікарні, повно народу.
Так часто буває. Знаходиться хтось, хто зі знанням справи говорить: мовляв, куди ти йдеш, все і так добре. Той, кого ти хочеш нагодувати, вже гарно поїв. Той, кому ти хочеш допомогти, має чудові можливості і без тебе. А твій курячий супчик нікому не потрібний. Все і так чудово!
А ви не вірте. Якщо серце підказує взяти каструльку і йти, то йдіть. Як ця жіночка, яка потопталася на місці, а потім рішуче сіла в трамвай і поїхала на інший кінець міста зі своїм супчиком в дитячій ковдрочці. І доїхала. І нагодувала хвору, яка була зовсім одна; до неї ніхто не прийшов, тому що всі думали, що прийшли всі …
І чи то суп допоміг, чи підтримка і свідомість того, що до неї їхали з каструлею в переповненому трамваї, – але людина одужала. Все скінчилося добре. А слухати заспокійливі впевнені поради тих, хто заважає допомогти, – не треба. Це злі люди, хоча кажуть гарні слова впевненим голосом…
Анна Кір’янова
