«Розумієш, Варюша, чоловікові погано одному… Туга мене з’їдає. Хочеться жіночого тепла, ласки…» Віктор Борисович ніжно погладжував свою улюблену кішечку Варю. «Бачиш, як доля склалася, поховали ми нашу Оленку, господиню твою. І життя мені стало не в радість. А недавно познайомився я з однією жінкою, стали ми з нею зустрічатися. І ось завтра я хочу тебе з нею познайомити…»

Страшною змією в образі солодкоголосої сирени вповзла в їхнє спокійне і розмірене життя Раїса… Коли вона переступила поріг їхньої квартири, завжди спокійна Варя раптом засичала і позадкувала назад… Вона завжди відчувала людей, які не люблять тварин. А Раїса не просто не любила… Вона ненавиділа все живе. Білосніжна блонда не першої свіжості з криваво-червоними губами, величезними наманікюреними кігтями, вічно бігаючими зміїними очима і солодким голосом…

«Як моя дорога Людина могла вибрати цю кобру?» – подумала Варя, але потім згадала повні сліз очі. «Чоловікові погано одному…» І вирішила потерпіти.

Раїса стала приходити до них вечорами. Її Людина ніби розцвіла, стала частіше сміятися. Варя терпіла… А потім Раїса і зовсім перебралася жити до них. Віктор Борисович бачив, що Варя не приймає її і ніяк не міг зрозуміти причину такої поведінки своєї кішки. Тим більше Раїса так старалася подружитися з Варею. Була така добра і ніжна, така турботлива і ласкава. І тільки Варя знала, в кого перетворюється ця «свята жінка», варто тільки господареві вийти з квартири. «Як же ти мені набридла, блохаста тварюка!» – кричала Раїса і при кожній нагоді намагалася якомога болючіше штурхнути її ногою. І не так вона ходить, не там сидить, не так дивиться. Коли господар йшов, Варя ховалася за диван і тихенько сиділа, чекаючи його повернення. Так і проходило тепер її життя. Але Варя терпіла. «Чоловікові погано одному…»

Віктор Борисович під’їхав до будинку, припаркувався і вийшов з машини. Його не було вдома близько місяця. Тривале відрядження, здавали важливий об’єкт. Він знав, що вдома чекає його тільки Раїса. А маленькі пухнасті лапки сьогодні не вискочать йому назустріч. І, можливо, вже ніколи не вискочать… Варя втекла… Так сказала йому Раїса телефоном. «Ой, Вітюша, Варя втекла. Я хотіла вийти, а вона прошмигнула і побігла… Я її скрізь шукала. Але її ніде немає». Здається, вона навіть плакала… «Яка Раїса все-таки душевна жінка! – подумав Віктор Борисович. – А Варю я буду шукати сам».

Він відчинив двері своїм ключем. Раїса не чула, як він увійшов. Вона лежала в спальні на ліжку і з кимось розмовляла телефоном.

«Ой, не говори, подруго! Нарешті я позбулася цієї тварюки! Як побачила, що вона з вікна вивалилася, навіть перехрестилася. Так ходила я потім, дивилася… Вона на передніх лапах під кущі заповзла. Ти що, смієшся? Я її і здоровою терпіти не могла… Я йому сказала, що вона втекла. Ой, та як він дізнається? А якщо і дізнається, що він зробить? Він же тюхтій, розмазня! » Раїса хотіла ще щось сказати, як раптом побачила у дверях Віктора Борисовича. Його серце шалено калатало, а в очах була така ненависть, що Раїса все зрозуміла… «Іди!» – тільки й зміг сказати він.

Спочатку Раїса просила вибачення, потім включала свої жіночі чари. Але «тюхтій» ​​був непохитний. Вона зібрала свої пожитки і, обливши його на прощання помиями з добірного мату, голосно грюкнули вхідними дверима.

«Так, була у нас така кішка, – лікар уважно дивився на фотографію Варі. – Видно, випала з вікна. Дуже сильний удар, але переломів не було. Повинна вже встати на лапи. Її забрали волонтери. Шукайте в притулках».

---

Це був останній притулок в місті, в якому він ще не побував… Кожен раз з надією, несучи в руці переноску, він заходив до притулку, а йшов, понуро опустивши голову і тихо зітхаючи.

Катя годувала котів, коли до притулку зайшов високий інтелігентний чоловік в окулярах і звернувся до неї: «Ви не підкажете, може, вона у вас в притулку?» Катя подивилася на фотографію і впізнала кішку, яку вона вже два тижні лікувала і доглядала. Вловивши щось в її погляді, Віктор Борисович стрепенувся: «Вона тут?» За Катею він майже біг…

«Ох, Варя, Варюша, дівчинка моя! Малятко моє! Я так шукав тебе! Прости, прости мене!» Він, не соромлячись своїх сліз, ніжно притискав до себе Варю і все шепотів їй щось на вушко. А вона обіймала його лапками, муркотіла, буцалася і лизала його обличчя.

У двері постукали. «Варюша, йди зустрічай Катю!» Вона встала і обережно, злегка похитуючись, пішла до дверей. «Привіт, Варю! Сьогодні у тебе останній укольчик». Катя вимила руки, зробила укол й обернулася, щоб піти, як раптом з кухні вийшов Віктор Борисович з величезним букетом білих троянд…

– Дякую Вам, Катю, за все. Ви – наш добрий ангел! Хочу запросити Вас повечеряти разом!

Катя взяла букет:

– А чому б і ні…

А потім вони пили шампанське при свічках, розмовляли і ніжно дивилися один на одного… А Варя лежала на колінах у Каті, дивилася на них і посміхалася… Чоловік не повинен бути один. Чоловікові одному погано…