У однієї вдови був син-одинак: гарний-ненаглядний, стрункий і кремезний, як дуб. Мати тяжко працювала з ранку до ночі, але щоранку по краплинці збирала росу для умивання сина, а по ночах її натруджені рученьки найтонкішим шовком вишивали йому сорочки. Хотілося матері, щоб син був найкращим і найвродливішим.

Виріс одинак… Став гарним і дужим, красень на все село. Невдовзі одружився з дівчиною небаченої краси. Привів дівчину до рідної хати. Мати не знала як догодити невістці, а невістка не злюбила свекруху. Дивилася на неї з ненавистю, сварила без причини, шкодувала куска хліба.

Тому свекруха переселилася в сарай, голодувала. Але це не заспокоїло жорстоку невістку. Каже вона чоловіку:

— Якщо я дорога тобі і ти мене кохаєш і щоб я жила з тобою, вбий матір, вийми з грудей серце і спали його.

Зачарувала дружина чоловіка своєю вродою, – тому й не здригнулася його душа від таких страшних слів. Пішов син до матері і каже:

— Моя дружина наказала мені вбити Вас, а якщо я не послухаю, – то залишить мене. Мені ж без неї – життя не життя. Що мені робити, мамо?

Гірко заплакала мати і відповіла :

— Вчини так, сину, як велить тобі твоє серце.

Пішов син з матір’ю до лісу, назбирав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір. Вирвав з її грудей трепетливе серце і кинув його на жар. Враз вогнище запалало червоним сяйвом.., спалахнули високо язики полум’я.., – син стояв як укопаний, дивлячись як палає материне серце. Ні жалю ні страху, каяття не відчув… Та ось відскочила жаринка в обличчя і боляче обпекла його. Скрикнув син. Закрив долонею обпечене місце. Від цього крику стрепенулося материнське серце.., яке ще палало на вогні і промовило:

— Синочку, зірви подорожник, він росте біля твоїх ніг, і приклади до обличчя. До листка приклади моє обгоріле серце. Якщо біль вщухне, поклади його у вогонь .

Від цих слів син позбувся чарів своєї дружини, заридав, схопив ще гаряче материне серце, уклав його в розкраяні груди, обливаючи пекучими сльозами.

Зрозумів, що ніхто й ніколи не любив і не любитиме його так віддано і гаряче, як рідна Мати.

А любов матері була такою величною, невичерпною, що серце ожило, а рана зразу ж загоїлась під сльозами найріднішої Людини.

Підвелася мати, притулила голову сина до грудей. Тож і кажуть у народі: “Материнська любов — свята і безмежна!”