Хлопчик жив із матір’ю, яка працювала прибиральницею на вокзалі. Збираючись на роботу, вона дала йому гроші на хліб і молоко. Треба щось їсти, а зарплата через три дні.

Хліб він купив у маленькій пекарні – там дешевше. А молоко – на задвірку базару. Від тітки, що була найгірше вбрана. Бо такій найбільше потрібні гроші. Потім він обійшов рундуки з фруктами, що їх продавали азербайджанці. Його цікавили не ціни, а запахи. Просто запахи та кольори. Він знав, хоча ніколи й не куштував, що сицилійський апельсин відрізняється від інших і ароматом, і формою.

Наостанок послухав сварку жінок біля лантухів із соняшником і вирушив додому. На лавчині біля паркових воріт сидів простоволосий дід, а поруч у траві рудий песик бавився його капелюхом.
Хлопчик на мить зупинився, і песик із капелюхом у зубах підбіг і присів біля його ніг. Виглядало, наче той просить милостиню.

«У мене немає грошей», – зніяковіло сказав хлопчик.

«Грошей не треба, – обізвався старий. – А хлібчиком, якщо не шкода, можеш його пригостити».

Хлопчик присів, відламав кусень хліба, націдив на нього молока і простяг псові. Той умить його проковтнув. Хлопчик і далі ламав хліб, присмачував молоком і годував малого ненажеру.

«Овва, у нього добрий апетит, – мовив чоловік. – У мене вдався».

Хлопчик простягнув йому буханець, з якого лишилася половина, і молоко».

Старий мовчки їв хліб і запивав із пляшки.

«А що ти додому понесеш?» – похопився нарешті.

«Нічого. Кашу можна й на воді зварити».

«Можна», – згодився той.

Ситий цуцик стрибнув на лавку, і тепер вони сиділи рядком утрьох.

«Як його звати?» – запитав хлопчик.

«Петро. Так, як і мене».

«Класно», – всміхнувся хлопчик.

«Ти сидиш між двома Петрами, – сказав старий. – То мусиш загадати бажання».

«Я вже загадав», – сказав хлопчик.

«Так швидко?» – здивувався дід.

«Я давно вже маю одне бажання».

«Тільки одне?»

«Справжнє бажання повинно бути одне. Хіба ні?»

«Мабуть, – згодився старий. – І що це, якщо не секрет».

«Хотів би мати велосипед».

Чоловік схвально кивнув головою.

«Якщо в тебе з’явиться велосипед, де ти будеш кататися?»

«Скрізь. Парком, набережною, цією вулицею. Я живу навпроти жіночої перукарні. Вікно з тріснутою шибою – наша квартира…»

«Не задуває холодом», – поцікавився старий.

«Не дуже, ми заклеїли скло пластиром…»

І тут біля них зупинилася жінка в темному одязі й в чорній хустці з білою торочкою.

«Пане Петре, для вас є робота».

«Бувай, друже, – сказав той, підводячись. – Іноді і я комусь потрібен».

І кожен пішов своєю дорогою. У благодійному центрі старий перекладав на німецьку довгі списки медикаментів, меблів, одягу та різного причандалля для шпиталів та сиротинців. Коли закінчив, простягнув аркуші черниці.

«Пане Петре, може, б ви щось і для себе замовили, – сказала та. – Ви ніколи нічого не просите».

«Бо нема потреби».

«Не соромтеся. Живемо в часи бартеру, прости Господи».

«Ну, якщо так… Велосипед. Для підлітка. Якщо це можливо…»

«Допишіть у кінці. Як по-німецьки велосипед?»

«Дуже просто».

… За два тижні біля жіночої перукарні зупинилася довга фура з німецькими номерами. З кабіни вийшов високий чоловік у чорній сорочці з тоненьким білим комірцем. І постукав у вікно навпроти. Обережно постукав, бо шибка була тріснута. Вийшов хлопчик.

«У мене для тебе дещо є», – мовив із різким акцентом незнайомець. І дістав з багажу велосипед. Рама була з лілового перламутру, на колесах мерехтіла золота дуга, а срібні спиці розсікали сонячне проміння. Тверда пахуча гума лягла в гарячу куряву. Навіть метал і той пахнув по-іншому.

Хлопчик розгублено оглянувся довкола, шукаючи якогось пояснення. Але прибулий уже махав йому з кабіни. Біля нього сидів ще один чоловік поважного віку. Той був у капелюсі, і тому хлопчик його не впізнав.