Чия “правда” правдивіша?

У давнину українці говорили не “ревнощі”, а “заздрощі”. Польською мовою – це “заздроці”, що в перекладі зі старослов’янської означає “бачити за…”. Мені показують одне, а я бачу інше. Це недовіра. Недовіра, породжена страхом, якого не повинно бути у стосунках між чоловіком та жінкою. Ще Господь казав, описуючи еталон життя для сімейних пар: “Нехай двоє стануть єдиною плоттю”.

Річ у тім, що слово “плоть” означає не тільки фізичне тіло, але й наші емоції, звички, уподобання, симпатії – одне слово, усе те, що ми звикли називати психікою. От і виходить, що перед подружжям стоїть завдання не тільки народження дітей та спільного ведення господарства. Чоловік та жінка, що обрали одне одного, повинні з часом утворити гармонійний союз, єдине ціле.

“Ви вважаєте, що корони, котрі тримають над головами молодят під час вінчання, то вінці на Царство? Ні, то мученицькі вінці…” – напівжартома сказав один мій знайомий священик. Дійсно, коли проходить перше сп`яніння від отримання статусу сімейної людини, настає досить гірке похмілля від усвідомлення того, що закохалися ви в одну людину, а одружилися дещо з… іншою.

Про побутові звички свого коханого на святі романтичного побачення нічого не взнати. „Кістяки з шаф” сиплються на голови бідних молодят пізніше. Звичайно, з часом усе це минає, якщо є відповідна взаємотерпимість та прагнення побудувати теплі сімейні стосунки. Але для цього потрібні довіра одне до одного й терпіння.

На жаль, саме останнього молодому подружжю не вистачає найбільше. І перше, що вони починають робити для “зміцнення” своєї новоствореної сім`ї,- це вимагають одне від одного кардинальних змін характеру та звичок. “По образу та подобі своїй” для зручності у “побутовій експлуатації”. Вона вимагає, щоб він не пив, не курив, не затримувався до ночі на роботі та заробляв більше грошей, прибирав за собою та приділяв їй більше уваги.

Він натомість вимагає, щоб вона не стовбичила цілими вечорами на кухні, смачно, різноманітно та економно готувала, не швендяла по хаті у бігудях, завжди гарно виглядала, “як до весілля”, і заспокоїла б, врешті-решт, дітей! Список взаємних претензій можна продовжувати до безконечності. В одного мого колеги у практиці трапився майже анекдотичний випадок.

Подає жінка заяву на розлучення. А донедавна, за процедурою, подружжя, яке розлучається, мусило пройти консультування у психолога в загсі (ним якраз і працював мій колега). На запитання про причину розлучення жінка відповідає:

– Він мене не любить.

– Зраджує?

– Та ні, не зраджує. Але він став до мене байдужим. Було раніш кохання, а тепер нема. Тільки-но розписалися – і все. Я стала для нього нецікавою. Ставлення до мене, як до шафи. Я так більше не можу.

Питання до чоловіка:

– Ви її кохаєте?

– Звісно ж, кохаю.

Тут дружина зривається на крик:

– А чого ж ти раніше цього не казав?

– А навіщо багато базікати? Адже мене у загсі вже питали: “Кохаєш?”, і я вже відповідав: “Так”. І підписався…

Людина не здатна швидко змінити свій характер, навіть щиро цього прагнучи.

Те, що вже сформувалося, за кілька тижнів чи навіть місяців перекреслити неймовірно важко, а без професійної допомоги психолога – фактично й неможливо. Людина, прагнучи хутенько „помиритися”, рано чи пізно “зривається”. А це депресія, почуття провини за “слабкі старання”, взаємні звинувачення: “Ти мене не кохаєш, інакше докладав би більше зусиль, щоб змінити ситуацію!” Сторона, що висуває такі звинувачення, щиро прагне змін до кращого, хоче зміцнити сім`ю.

Проте усе складніше: по-своєму мають рацію обидві сторони. Взяти хоча б згаданий нами приклад. Дружина має реальні підстави для претензій, адже жінка “кохає вухами”. Але зрозумійте й чоловіка: ну який сенс щодня говорити очевидні факти? Навіщо щодня нагадувати, що в тебе чорне волосся, зріст 156 см, а працюєш ти секретаркою?

“Скажи, чому між нами війна?”

Ми різні. І це чи не найгостріша сімейна проблема. Кожен з нас – продукт виховання власної родини, культурні та побутові стандарти якої для нас є абсолютною істиною, а все інше – “від лукавого”. І що ж робити, коли в нього в сім`ї заведено, що за вечерею всі збираються разом, і це свого роду священнодія, в процесі якої родина вирішує насущні питання, проблеми і просто спілкується. А в її сім`ї хто коли з роботи повернувся, той тоді й поїв. І вона щиро не розумітиме образ чоловіка на неї за те, що, прийшовши з роботи, повечеряла, не дочекавшись його. Звичайно, ця досить невинна ситуація вирішується доволі просто: варто кожному чітко пояснити своє бачення процесу вечері та виробити компромісний варіант.

А от як бути, коли в його родині головою сім`ї був батько, а в її – мати? Хто займе місце лідера? Чи навпаки: вона звикла до того, що за її батьком родина – як за кам`яною стіною, а в нього усі питання вирішувала мати. Уявлення людини про свою роль та місце у сім`ї є настільки глибокими, базовими переконаннями, що докорінно змінити їх за одну-дві розмови “по душах” неможливо. Тому що це не просто переконання, це спосіб життя, навичка дії у різноманітних життєвих ситуаціях. І шукати винних у таких сімейних обставинах – абсурд.

З часом така ситуація переростає у свого роду “війну компроматів”, коли кожен з членів подружжя прагне підловити іншого на побутових помилках та прорахунках, щоб підкреслити його “функціональну непридатність”. І довести тим самим, що “неправильність” партнера є більш неправильною, а його “неправильність” насправді є нормою. Ось тут і починається процес перетворення “прекрасної феї” на “цю мегеру”, а “мужнього лицаря” – на “цього козла”. Віднині вони – вороги. Про ніжність та теплоту в стосунках за такої ситуації можна вже не згадувати.

Ревнощі. Фінальні сцени

А їх так хочеться!!! І тим більше, чим напруженіші стосунки зі своєю законною “половиною”. З якою ностальгією згадуються ті часи, коли він та вона нічого не знали одне про одного і могли бути якими завгодно, формуючи з себе будь-який романтичний образ. Але якщо це спало на думку мені, то чому воно не може відвідати і мою половину? І чим менше людина впевнена у почуттях супутника життя до себе, тим достовірнішим видається їй таке припущення.

Класичним прикладом цього є так звана “маячня ревнощів”, котра є вірним супутником алкоголізму. Будь-яку двозначну ситуацію у поведінці своєї дружини чоловік-алкоголік розцінює як вже остаточно доведений факт зради. Довести протилежне навіть з допомогою незаперечних свідчень йому неможливо. Тому що алкоголік відчуває свою неповноцінність, не бачить приводів для симпатій щодо себе. Отже, і дружина його теж не любить. А якщо так, то в неї обов`язково хтось є.

Звичайно, маячня – це вже крайнощі, патологія. Проте скільки людей, щиро вважаючи, що ревнощі є нормою подружнього життя, наближаються до межі, за якою кухонний ніж перетворюється на найсмертоноснішу після автомата Калашникова зброю.

Сергій Ткаченко