Заміж я вийшла у 20 років. Моєму чоловікові Віктору було 25. Красень, високий, стрункий, з блакитними очима. За ним бігала половина селища, а заміж за нього вийшла я. Як тільки побачила – відразу закохалася, через півроку ми одружилися. Весілля було скромне, ми з незаможних сімей.
Треба сказати, що Вітя ще до весілля почав проявляти себе: піднімав на мене руку, зраджував, пиячив. Дурна, я заплющувала на все очі. Мені було байдуже, аби тільки він був поряд. Відразу ж після весілля я завагітніла. Під час УЗД-обстеження, з’ясувалося, що ношу під серцем сина. Радості не було меж. Неслася додому, наче на крилах: хотіла чимшвидше потішити чоловіка. Але він на цю новину ніяк не відреагував.
Продовжував мене бити навіть тоді, коли була з чималим животом. Приходив додому п’яний і бив з будь-якого приводу. Бувало, що бив навіть за те, що не попрасувала йому на гульки білу сорочку. Кілька разів лежала в лікарні. То зламана рука, то пробита голова. У спеку ходила у сорочках із довгими руками, аби люди не бачили, що все тіло у синцях. Сусіди знали, що у нас вдома відбувається, хитали головою, але ніхто не втручався, адже це був мій чоловік. А в селі так прийнято: якщо б’є, значить, є за що.
Народився синок. Чоловік не працював, гуляв, зраджував і пив. І бив, бив, бив. Жили на дитячі виплати, їли те, що на городі виростили. Незважаючи на важку вагітність, син народився надзвичайно спокійним. Коли йому виповнилося півтора року, по знайомству влаштувала його у садок. Треба було виходити на роботу, бо грошей бракувало на елементарні речі. Чоловік продовжував гуляти. Одного разу я поїхала з сином на обстеження до обласного центру, він мав проблеми із зором. Щойно повернулися додому, чоловік побив мене до напівсмерті, звинувативши в тому, що в місті я гуляла. Чи треба говорити, що такого не було…
Швидка відвезла в лікарню. Три доби в реанімації. Потім місяць у лікарні. Коли мене не було, сина до себе брала дружина чоловікового брата, допомагала за ним доглядати. Чоловік в лікарню ніколи не приходив, хоча скільки я там лежала, все з його вини…
Заяви в міліцію ніколи не писала і не напишу. Занадто любила і люблю. Дурна, скажете ви, і будете праві. Але я нічого не можу з собою вдіяти.
Після того, як я вийшла з лікарні, був якийсь період просвітлення, близько двох тижнів. Приходив тверезий і майже не бив. Я знову завагітніла. Коли дізнався, що УЗД показало дівчинку, кричав і знову побив мене, сказав, що ще одну таку повію, як я, в домі він не стерпить.
А далі сталося найстрашніше, за що я не можу себе пробачити вже багато років і не зможу ніколи. Це мій гріх, і мені його нести по життю. Коли я народила доньку, зателефонувала додому. Тоді мобільних ще не було, тому телефонувала сусідам, у яких був телефон. Сказала, що у нас народилася мила донечка. Чоловік накричав і сказав, якщо повернуся додому з дочкою, він нас обох приб’є. І кинув слухавку. У розпачі я написала відмову. Так, відмову від доньки. Я злякалася, що він і справді вб’є нас. Приїхала додому одна. А він побив мене, кричав, куди я поділа його дочку.
Я їздила знову в пологовий будинок, але було вже пізно. Коли поставлений підпис під відмовою від дитини, зазвичай шляху назад уже немає, і соціальні служби дуже неохоче йдуть на контакт з такими мамами. Ось і мене не захотіли слухати. Дочку мені не повернули. Де вона зараз, я не знаю. Їй 15 серпня мало б виповниться 20 років.
Після цього ми з Віктором розлучилися. Терпець урвався. Чоловік дійшов до того, що почав водити жінок додому, змушуючи мене прислуговувати їм, наливати горілку, готувати закуску.
І досі я одна, мені вже далеко за 40. Нікого з чоловіків і близько не підпускаю. Живу одна, робота рятує. Чекаю, коли синок одружиться і подарує мені дочку-невістку й онуків. Тоді в моєму житті з’явиться сенс.
Ось така моя історія. Спасибі, що прочитали. Судіть як можете, а якщо можете, то не судіть.
Галина С., Рівненська обл.
