Хочу поділитися своєю історією заради того, аби всі, хто під тиском біди опустив руки, повірили: усе ще може бути гаразд!
Двадцять років тому я пережила велике горе, загинув мій сімнадцятилітній синочок Артемко. Пірнув не там, де треба, на ставку – і все…
Для мене зі смертю сина зупинилося життя
Я не помічала ні друзів, ні себе саму. Так вийшло, що у нас із чоловіком більше не було діток. Хоча були ми ще молоді, одружилися відразу після школи, через рік народився Артем, тож на момент його загибелі мені тільки виповнилося 36 років. Я закинула все, просто сиділа і плакала, іноді вила ночами. Звільнилася з роботи, чоловік спочатку намагався якось підтримати, поговорити, а потім рукою махнув. Через якийсь час перейшов спати в іншу кімнату. Я не готувала, не прала, не прибирала, бувало, що навіть не розчісувалася, не жила, а просто існувала.
Я повністю обірвала зв’язки з усіма родичами, для мене вони всі стали зрадниками, бо через рік перестали ходити в жалобі. Я не хотіла ні з ким розмовляти, нікого бачити, хотіла просто померти!
Через три роки після смерті сина я стала виходити на вулицю, мене почали відвідувати його друзі, ми разом ходили на кладовище. Через шість років почала спілкуватися з родичами, потихеньку поверталася до життя, точніше, вчилася заново жити, розмовляти, посміхатися. Чоловік завжди був поряд, допомагав, нічого не говорив. Через рік ми отримали запрошення від моєї племінниці на весілля. Тоді я вперше розлучилася з трауром, зняла чорний одяг і косинку.
Після того весілля почала потихеньку оговтуватися, підстриглася, підфарбувалася, купила новий одяг, з чоловіком налагодилися стосунки. Наприкінці осені чоловік запропонував поїхати в санаторій на 21 день, щоб відпочити й підлікуватися. Тут у нас з чоловіком був другий медовий місяць, відпочили на славу.
Скажу так: після смерті син мені ніколи не снився, хоча я дуже просила його. А тут перед Новим роком наснився такий веселий, радісний і каже мені: «Мамочко, не переживай, скоро ми будемо разом». Прокинувшись уранці, я просто була впевнена, що скоро мене син забере. Розповіла про сон усім, мене ніхто не міг зрозуміти, бо коли я розповідала, то світилася.
До того часу я влаштувалася на роботу, треба було пройти медогляд, після якого мені повідомили, що у мене щось не те у гінекології. Так, мені не раз було погано, лікарі просили лягти на обстеження, підлікуватися, лякали раннім клімаксом, який і наступив цієї осені, тому це не було для мене новиною.
Після умовлянь чоловіка я таки пішла до лікаря
У нас в селищі був тільки гінекологічний кабінет з дуже поганою лабораторією, мене подивився гінеколог і виніс вердикт: пухлина шийки матки. Ось воно що, ось де мій кінець життя заховався! Я розповіла чоловікові, а той зателефонував племінниці, вона живе в столиці, разом вони вмовили мене приїхати на огляд і консультацію. Мене поселили в центрі гінекології та репродуктології, набрали купу аналізів, огляд за оглядом – і ніхто нічого не говорить, усі мовчать, носять папірці.
Я не витримала і попросила лікаря виписати мене, він погодився, але попросив здати ще один аналіз. Здала, кажу: «Можна вже додому їхати вмирати?» Мені навіть не було цікаво, що зі мною. Лікар подивився на мене й каже: «Можна, але тільки їхати, але не вмирати. Вам треба жити ще довго». Я тільки посміхнулася: «Лікарю, в мене пухлина, яке довге життя?» Він обійняв мене і каже: «Прошу пройти зі мною на УЗД, хочу показати вашу пухлину».
Я здивувалася, але пішла. А він каже: «Чоловіка покличте, нехай теж на пухлину подивиться». Думала, що він знущається. Прийшли на УЗД, я побачила величезну темну пляму й розплакалася, а лікар свариться: «Ну й чого ви тут сирість розводите, хочете послухати?» Він увімкнув звук, і я почула… серцебиття. Посміхається лікар і каже: «Ось вона, ваша пухлина, 21 тиждень їй, точніше їм, подивіться – їх двоє».
Я оніміла, чоловік плакав
Коли шок минув, лікар сказав, що у мене все нормально, мої хлопчики розвиваються добре. Завдяки лікареві я виносила і сама народила своїх хлопчиків, між ними різниця 12 хвилин. Коли народився другий, я побачила Артема, хлопчик був копією покійного сина, навіть родима пляма на спині, як у нього. Першого малюка ми вирішили назвати на честь лікаря, який допоміг їм прийти у цей світ – Павлом, а от другого я хотіла назвати Артемом, але мене все відмовляли, казали, що не можна, гріх, і я здалася. Хлопчика назвали Олексієм.
Зараз моїм синочкам 11 років, Паша енергійний хлопець, без синця і день не минає, а ось Олексійко спокійний, як Артемко, вони й зовні схожі, і характерами, навіть почерк такий самий. Він, як і покійний син, захоплюється електронікою та радіотехнікою.
Ось так до мене повернувся мій синочок. Може, зверху вирішили, що я заслужила хоч трохи радості…
Марія Николюк, Тернопільська область
Радимо також прочитати:
- Одного дня я знайшла свого батька…
- Помирають від нелюбові: таємниця старих листів, яку бабуся берегла все життя
