Спільна історія польського й українського народів — не сухі зведення, цифри і статистичні дані. То доля людей, кожна з яких неповторна і щемлива. Одна з таких — історія Стефана Гримака, молодого хлопця, який після нападу нацистів на Польщу у вересні 1939 року опинився у вирі трагічних подій оборони Варшави. Історію його смерті розповів рідним Стефана варшав’янин і його побратим Марек. Нащадок Стефана — лучанин Іван Синюк — пам’ятає переказану дідусем оповідь про варшавську трагедію. А нещодавно він знайшов ще й Новий Заповіт, який Стефан завжди носив з собою і який дивом вцілів у бою.
Гримаки — мамина родина Івана. До 1944 року вони мешкали на хуторі, що так і називався — Гримаки. Хутір знаходився на території Любачівського повіту Підкарпатського воєводства — місцині, що має етнічну назву Надсяння. Поселення у 1944-му розгромили більшовики, які наводили на цих територіях свій лад після попередників фашистів.
— Стефан був братом мого дідуся Івана, — пригадує сьогодні його внук. — Дід мені про нього і розповідав. У 1939 році мав усього 19 років, але був призваний до Війська Польського після початку війни. Потрапив у Варшаву і брав участь в її обороні. Рідня довго не знала про долю Стефана, аж поки у 1942 році їх не знайшов його товариш. Він шукав сім’ю Стефана спеціально, аби передати їм його вцілілі речі, серед яких — Новий Заповіт, виданий у Варшаві у 1908 році.
Того чоловіка звати було Марек. Іван пригадує, що дід, розповідаючи про вечірній візит незнайомця у далекому 1942-му, завжди дивувався: як то він насмілився в окупованій Польщі шукати їх родину?
— Пам’ятаю, ще маленьким був, а постійно просив діда ще і ще розповідати цю історію, — каже Іван Синюк. — Така вона була мені вже цікава. Починав дідусь завжди однаково: «Було вже темно, ми і каганець запалили. А тут двері — скрип! Заходить чоловік у цивільному. І зразу: вечір добрий! То ви Гримаки? Я бачив, як ваш Стефан загинув!»
Той Марек був корінним варшав’янином. Дідусь Іван не пам’ятав ні його прізвища, ні подробиць того, як він знайшов їх родину. Але історія Стефана закарбувалася в пам’яті назавжди.
…Стефан і Марек потоваришували у війську
Коли їх частину перекинули у Варшаву, Марек тільки й молив Бога, аби його родина встигла евакуюватися з міста. Якось він отримав наказ передати якийсь документ командиру одного з добровольчих батальйонів, сформованих для захисту міста. Разом з Мареком у стан добровольців вирушив і Стефан Гримак.
Там, серед варшавців, що взялися захищати своє місто від нацистів, Марек несподівано зустрів батька і меншого 15-річного брата Йозефа. Малий ніяк не хотів лишати лінії оборони і казав, що якщо батько його прожене, він все одно піде воювати. Батько й вирішив: при собі тримати сина буде безпечніше.
Марек розповідав, що батько загинув під час першої ж танкової атаки. Солдати армії — він зі Стефаном — не встигли повернутися у свою частину. Не було іншого виходу, аніж стали до бою поряд з добровольцями. У тому пеклі намагалися триматися разом: Стефан, Марек і малий Йозеф.
— Дід Іван переповідав, що коли вечірній гість дійшов до розповіді про загибель Стефана, то почав плакати. До речі, щоразу розповідаючи мені цю історію, плакав і дідусь. Тому я це місце оповіді любив найменше, — розповідає сьогодні Іван.
А було так: Стефан і Йозеф сиділи в окопі. Малий зачудовано роздивлявся затвор на щойно виданій гвинтівці. І тут раптом Стефан хапає його за одяг і щосили кидає худого хлопця вздовж окопу. Марек був за метрів три, усе бачив. Через мить у те місце, де був Стефан, а секунду тому — і Йозеф, влучив снаряд. І то настільки точно, що й хоронити потім не було чого… Певно, Стефан чи почув, чи відчув біду, що наближалася.
Марек із братом Йозефом зрештою вижили у тій варшавській бійні. Пережили і бомбардування, і здачу в полон. В усіх перипетіях Марек носив із собою мішок з речами Стефана Гримака. Пообіцяв, що якщо виживе, передасть його рідні, розповість, як загинув, подякує.
— Серед речей, казав дідусь, був Новий Заповіт, — розповідає сьогодні Іван Синюк. — Дідів брат завжди хотів бути священиком, носив книгу при собі, акуратно й ретельно замотував у шматок цупкої тканини. Але коли я питав дідуся, чи збереглася та книга, він знизував плечима і казав, що після 1944 року її жодного разу не бачив.
1944-й рік — ще один трагічний період у родині Гримаків. Більшовики розгромили їхній хутір, і люди мусили шукати іншої домівки. Дідусь Івана оселився на Тернопільщині, де й одружився. Вже його донька переїхала пізніше до Луцька, тут вийшла заміж.
— Якось я був у бабусі на Тернопільщині. Було це незадовго після смерті діда, — розповідає Іван. — Переглядав старі документи і серед них знайшов невеличку книжечку. Видана у 1908 році, але напрочуд добре збережена… Я й здогадався, що то та сама, яка дивом повернулася з Варшавської битви… Перепитав бабу, та підтвердила: книга — дідового брата Стефана.
Іван Синюк вирішив передати книгу до музею, що організовується при Луцькій дієцезії Римо-католицької церкви. Разом з Новим Завітом у фонди нового музею з сімейного архіву Гримаків перекочували ще кілька книг, зокрема Біблія, видана 1898 року у Варшаві. Іван Синюк хоче, аби книги стали надбанням польської громади Волині, адже нерозривно пов’язані з історією цієї країни:
— Там вони точно будуть добре збережені. І, дасть Бог, через 100 і через 200 років усі відвідувачі знатимуть історію мого предка.
Автор – Юрій Ричук
