Аборт… Страшне слово… А ще страшніше цей кошмар пережити.
Мені тільки 19, а я вже убила в собі життя. Це ще не була людина, але це було маленьке життя, хоча й не мало ні ручок, ні ніжок…
Боже, як я себе ненавиджу! Як боляче стояти у лікарні, дивитися на вагітних жінок, які з усмішкою на обличчі ходять на процедури. А я? Я – нікчемне створіння. Я – вбивця.
Я не можу собі пробачити. Я не можу пробачити його, того, хто навіть не спробував відмовити мене, навіть не пошкодував. Коли я йшла в лікарню, він лиш сказав: „Не переживай, вже нічого не вдієш”.
Ніби не було іншого виходу, крім аборту… Уже після операції він сказав, що кохає. Однак мені, звісно, від цього легше не стало.
Я залишила його, хоча він досі не розуміє, чому ми не разом. Він розв’язав проблему, коли вона була актуальною, а зараз йому живеться спокійно.
Звісно ж, я в цій ситуації винна найбільше. Хоча переконана, що не змогла б народити дитину: батьки не зрозуміли б, а самотужки ще не зможу її забезпечити.
Після всього пережитого я дуже змінилася. Всередині – спустошення. Я ні до кого нічого не відчуваю, стала черствою, грубою, байдужою. Я знаю, що на мене чекає розплата, важко навіть уявити яка. Нехай Господь вирішить, як жити мені далі.
Мені боляче згадувати кошмар, який я пережила, хоча кажуть, що час лікує. Проте я не хочу це все забути і заспокоїтися. Я не хочу, щоб вбивство стало для мене буденною справою…
