— Отак-отак, засмажуй до скоринки! Ось так, з обох боків. Часник почистила? Розумничка! Зараз натремо наші грінки і покладемо в целофанову торбинку, щоб часниковим духом просочилися. А поки чаю вип’ємо…
Сусідська тоненька дівчинка-підліток азартно плюхає синій емальований чайник на конфорку і ставить два горнятка на стіл. Спритна, всьому рада вчитися, готова допомагати за одне ласкаве слово. Шкода тільки, мамі діла нема до доньки…
Я звично мимохідь притискаю до себе Настю, відчуваю її пташину худорбу, гострі реберця під сукнею. І так само звично відганяю думку: «А що, якщо дівчисько до себе забрати? Наші троє як гриби-боровички, міцні і рум’яні, невже ще одну не прогодуємо?».
Коли вночі, впустивши кілька жалісливих сльозинок у подушку, запитала чоловіка, той по-батьківськи розважливо відповів:
— А що її забирати? І так, вважай, наша. Ти не міркуй, просто роби. Хочеш їй обновку купити або подарунок зробити — грошей не шкодуй, зароблю. Пригрій по-материнськи, а то нічого доброго дівка в житті не бачила…
З іншого світу
Було, було в Настиному житті хороше, але давно, як на вицвілій картинці. Вони переїхали в наш будинок шумно, ефектно. Статусно-пузатий тато, пещені мама і дівчинка у всьому закордонному.
Поки дужі вантажники тягали хазяйське добро, мама не спускала очей з роботяг. Пильно стежила, щоб не подряпали піаніно, мало не зайшлася серцем, коли ніяково взяли імпортний, дивовижний на ту пору холодильник.
Статусний тато закликав:
— Лялечко, пора Настуню годувати і спати вкладати.
Але вона навіть голови не повернула.
Лялечка, яка в миру виявилася Лілією Семенівною, здавалася всюдисущою. У дитячій пісочниці вона гучно покрикувала на чужу дітвору, щоб не обсипали піском її дорогоцінне чадо. А чадо і раде б вступити в звичайну дитячу метушню, та грізна матінка не велить.
Правда, одного разу мама відволіклася на модний журнал, і Настя прорвалася до «своїх». Вивалила перед очманілими дітлахами кишенькове багатство свого вельветового комбінезончика: тут вам і брелок з тітонькою в купальнику, і крихітний олівчик на ланцюжку, і небачений пупсик у золотих черевичках.
Дітвора налетіла з гулом: коли ще такий атракціон трапиться? Хвилин десять це було загальне щастя, взаємна дружба навіки і обіцянка «дати пограти пупсика на деньочок»…
А потім Лілія Семенівна виринула з надр журналу, оцінила «неподобство», висмикнула з купи дітвори свою спадкоємицю і з ревом повела додому. Дорогою звучали слова «голота», «вони тобі не рівня», «нащо перед босяками цирк влаштувала?».
Інші матусі після інциденту всмак перемили кісточки Лялечці й пошкодували її бідну крихітку.
«Тато може все, що завгодно»
У визначений термін наші шибеники вирушили до місцевої школи, а Настю тато віддав у престижну мовну гімназію. Щоранку крихітна дівчинка заскакувала в нутро блискучої чорної машини, а до обіду так само поверталася.
Що робила Лілія Семенівна, одному Богу відомо: в найближчих продуктових магазинчиках її не бачили, у перукарнях «для простих громадян» вона теж не з’являлася.
А потім пузато-пафосний Настин тато викинув фортель, який з багатьма трапляється, коли крісло під тобою надійне і портфель серйозний. Він раптом вирішив, що Лілія Семенівна дурна, працювати не привчена, істерична, сидить на його шиї.
Настин тато задумав втечу з сім’ї. Природно, до іншої «Лялечки», яка давним-давно була на горизонті. Однак як «трепетний батько» і «чесна людина» мав піти красиво: у всьому звинуватити Лілію Семенівну, сказати про своє розбите батьківське серце, залишити квартиру та майно і пообіцяти не кидати доньки…
Мої дітлахи поверталися пізно, благо, влітку можна гуляти дотемна. А на лавочці сиділа Настя, зовсім сама.
— Насте, привіт. Ти чого тут? Пізно вже…
— А у нас біда. Мама з татом більше не живуть, тато пішов. Мама плаче вже кілька годин поспіль і нікого не хоче бачити…
— Ну, до нас ходімо! Якщо що, тітка Ліля по тебе прийде. У нас знаєш що є? Часникові грінки! Смачнючі!
Того вечора Настя вперше спробувала простий чорний хліб, обсмажений до скоринки і натертий часником. Лілія Семенівна по неї не прийшла. Вона взагалі ще довго ні про що не могла думати, крім своєї втрати.
Настин тато, як чесна людина, пів року возив свою кровиночку в престижну гімназію, а потім перевів у найближчу до будинку звичайну школу.
Материнські страждання
Так і прописалася Настя в нашому житті. Колишній лиск, всі ці знайомства з хлопцями з гімназії, звичка до ситого вишуканого столу, імпортних одежин — миттю злетіло з неї це, вона і рада була стати своєю серед простих.
З хлопцями моїми не сварилася, куди там, вони за неї горою. А та в подяку за людське тепло, знай, часникові грінки смажить їм і братиками кличе…
Звичайно, заходилося за неї у мене серце. При живій матері дитина на чужому подвір’ї росте. Зібралася з духом і пішла до Лілії Семенівни. Та відчинила, в квартиру пустила, але присісти не запропонувала. Стала грізною статуєю, руки на грудях склала:
— Соромити мене прийшла? А мені тепер все одно. Про одне тільки думаю: як цього поганця покарати та кралі його каверзу влаштувати.
— Ліліє, це ти сама вирішуй. Але ж ще Настя є, ти їй зараз дуже потрібна.
Лілія спохмурніла. Рукою вказала на диван, мовляв, присядь. Я покірно опустилася.
— Твоя правда. Є дівчинка. Знала б ти, як я її хотіла, як чекала, що народиться. Він же знаєш, як любив мене колись? Що ти, на руках носив! Просив дівчинку, щоб на мене була схожа. Щоб Настуня, як у казці, була… Роки через три я йому цю «казку» і подарувала. Тільки недовго у нас ця казка тривала. А на Настю дивлюся зараз — і злістю сходжу… Вся вона — нагадування про минуле життя.
Довго мовчала Лілія, потім провела мене до дверей:
— Не тримай зла. Розберемося як-небудь, напечемо ще з нею пиріжків «зі щастям», дай тільки отямлюся. А дівчинку поки при собі притримай, віддячу.
Фірмовий рецепт щастя
Вони так і не змогли спекти «спільного пирога». Настя покірно допомагала матері, старанно вчилася, а ледь випадала хвилинка дозвілля — втікала до мене. І смажила, смажила з якимось захопленням ці грінки, давала їм просочитися часниковим духом, розкидала по тарілках хлопцям.
А потім тихою спритною мишкою вийшла заміж. Не з великої любові: ми взагалі не зрозуміли, звідки цей ботанік взявся. Вони виїхали у якесь Богом забуте містечко… Я марно чекала листів.
Лілія згасла тихо. То раптом налилася якоюсь лютою, шаленою красою, сусіди навіть вирішили, що знову наша «мадама» під вінець зібралася. А буквально через місяць тихо зійшла нанівець, всохла.
Я була з нею в хвилину останнього подиху. Стиснувши мою долоню, вона просипіла:
— Про одне шкодую: так і не дістала цього поганця. А тепер з мене й дух геть… Той самий, нестерпний, часниковий.
Настя подзвонила у двері, коли куранти вже відбили дванадцятий удар.
— Це я! Приїхала, повернулася! Нумо скоріше бажання загадувати, папірчик палити і попіл у келих з шампанським кидати… Ой, а стіл у тебе якийсь багатий! І часникові грінки, мої улюблені, теж є!
Потім раптом притихла, змаліла і запитала:
— А мама — все?
Я відповіла самими очима. Вона застигла, не знаючи насправді, що відчуває. Прошелестіла:
— А про мене питала?
Я ковтнула шампанське і без сумнівів відповіла:
— Казала, що дуже сумує без твоїх часникових грінок…
Радимо також прочитати: Одного дня я зустріла на вулиці колишнього…
Авторка – Мирослава Кирилова
