Ви коли-небудь блукали безкрайніми соняшниковими полями? Це на правду щось неймовірне — коли ідеш ідеш, а довкола тебе тисячі жовтогарячх квіток-сонць. А найбільш дивовижно спостерігати за поклонінням соняшників своєму божеству. Здалося б, ну як не зламається оте стебло-шия, коли рослина повертає голівку услід за сонцем
… Давня мандрівка посеред соняхів пригадалася, коли їхала потягом із Одеси на Волинь і поглядом зачепилася за безкрайнє жовтогаряче поле за вікном. Тільки чомусь думки у голові народжувалися аж ніяк не романтично-мрійливі…
Бо пригадалося, як рівно рік тому повідомлення у соцмережах посеред ночі від тоді ще незнайомої моєї колежанки розкроїло моє життя навпіл:
«Наші брати живі, але в полоні. Робімо щось!»
А потім ми дзвонили у всі дзвони, стукали у всі двері, запалювали свічки у всіх церквах, аби наші найрідніші лишилися живими і повернулися.
Тоді у нашому житті з’явилося багато людей-сонць, які прийшли на допомогу, які підтримали добрим словом і конкретними діями. Ми повертали за ними голови, як ті соняхи у полі…
Того літа я часто слухала розповіді знайомих і не дуже хлопців, які поверталися зі Сходу чи заліковували рани в госпіталі, про ті соняшникові поля, що стали для одних порятунком від куль ворога, а для інших — вічним прихистком. І як виривалися наші хлопці з оточення, плазуючи добами на животі серед отих земних сонць, як благали про одне: тільки вижити б…
Досі мурашки бігають шкірою, коли чую слопригадую слова одного юнака з поглядом мудрого старця: «Ця вся статистика — до одного місця. Хай-но будуть приморозки і впадуть соняхи… Побачите, скільки їх там ще лежить…»
Направду, чи скаже колись хтось достеменно, скільки їх — юних і не дуже, одружених і нежонатих — навіки стали соняхами в полі? Навряд…
На жаль, нинішнє літо не тішить мирним небом. І далі оплакуємо земляків, яких забрала триклята війна. І далі, прокидаючись уранці, просимо у вищих сил для нас миру. Але попри все сподіваємося, що наступного літа соняхи будуть просто соняхами й повертатимуть голівки до сонця. Так, як задумано природою. А ми, споглядаючи їх із вікна потяга, думатимемо лишень про те, як це красиво…
2015
Авторка – Оксана Головій
