“На автовокзалах, мостах, входах у церкви й театри. Їх стало так багато. Одні віддали останнє за сто грам і тепер не мають де жити, інші втратили віру, але продовжують збирати гроші на лікування важко-хворої дитини.
Ще одним просто лінь робити щось, до чого варто прикласти більше зусиль. Тому вони, як і інші особи, з так званих класифікацій, стоять з простягнутою рукою, – пише у своєму блозі Марія Вавринюк.
Я бачила таких людей: старшого віку й зовсім молодих. І, чесно кажучи, у свої 19 я не завжди розумію де дійсно біда, розпач і край, а де брехня. Люди зараз ще ті актори …
Стоїть жінка: в одній руці іконка Божої матері й фото хворої внучки, інша рука простягнута. Я бачила її уже не вперше, але перший раз дала їй гроші. Вона скромно подякувала, я посміхнулась.
Інший випадок: також жінка, трошки старша. Плаче, розповідає про жахливе життя, проблеми і болячки дітей. Просить помогти. Дала її гроші, та мені вклонилась. Кажу: «На здоров’я». Пройшовши кілька метрів чую: «Віталік, на Пріму хватить».
Мене легко розчулити, я можу співчувати й не жаліти милостиню. Мені не шкода грошей, мені шкода цих людей. У них немає щастя, напевно. А завдання дня – назбирати на покурити.
Вони не стоять біля адміністрацій, прокуратури чи суду, бо знають що їх звідти одразу попруть. Деякі дивляться в очі сотням таких як я і говорять про любов до дітей, хоча насправді люблять сигарети.
А ви часто даєте милостиню?
