Борщ — це святе. Його і як морозиво їсти можна
Клієнтка з Харкова розповідає мені як своєму психотерапевту цю історію, і я сміюся разом з нею. А потім ловлю себе на тому, що сміх трохи гіркий.
Світла немає вже 10 годин.
Телефонує мамі.
— Що там? Як ви?
— Котлети смажу, борщ зварила.
— Мам, так на вулиці –15 С, холодильник не працює. Куди ти це все дівати будеш?
— Та нічого. Виставлю борщ на вулицю — заморозиться. Потім розморозимо.
— Маааам…
— Не мамкай. Борщ — це святе. Його і як морозиво їсти можна.
Смішно? Дуже. Знайомо? Ще більше.
А якщо копнути глибше — це не про борщ. Це про виживання, контроль і психічну стійкість.
Борщ як психологічний механізм. Коли навколо хаос, темрява, холод, війна, тривога — психіка шукає точку опори. Не абстрактну «надію», не філософію. А щось конкретне, тепле, знайоме, з запахом дитинства. У нашій культурі це часто їжа. Особливо їжа, яка вариться довго.
Борщ — це не просто страва. Це ритуал. Це доказ: я ще щось контролюю. Навіть якщо не контролюю світло, ракети, новини і завтрашній день.
У психотерапії це називається повернення до базових регуляторів. Коли складні сенси не працюють — працює просте: нагодувати, зігріти, зберегти.
Чому саме старше покоління «варить, коли страшно»? Я багато років спостерігаю це у клієнтів. Особливо у людей, які пережили:
- дефіцит,
- нестачу,
- різкі злами життя,
- радянське «про запас»,
- або теперішню війну.
Їхня психіка засвоїла просту формулу: якщо є їжа — ми живі.
Світло? Не обов’язково. Плани? Потім. Емоції? Переживемо. А борщ має бути. Це не впертість. Це травматичний досвід, який став навичкою виживання.
І коли донька каже: «Мам, ну логічно ж…»
А мама відповідає: «Не мамкай» — це не про знецінення. Це про різні покоління різними шляхами справляються зі страхом.
Контроль — штука підступна. У здоровому вигляді він дає відчуття ґрунту. У надмірному — перетворюється на жорсткість і конфлікти.
Але в кризі контроль — психологічна анестезія.
Коли людина:
- миє підлогу під обстрілами,
- пече хліб без світла,
- варить борщ при –15 С,
вона каже собі без слів: я не безпорадна. І це реально знижує тривогу.
Є дослідження, які показують: рутинні дії з передбачуваним результатом стабілізують нервову систему сильніше, ніж розмови «все буде добре».
Коли мені дуже страшно, я печу три пироги
Колись клієнтка сказала мені фразу, яку я запам’ятав надовго: «Коли мені дуже страшно, я печу три пироги. Один їдять діти. Другий — сусіди. Третій — мій страх. Бо він тоді зайнятий».
Смішно? Так. Мудро? Абсолютно.
Борщ «як морозиво» — з тієї ж серії. Психіка не питає дозволу у логіки. Вона рятує, як уміє.
Але тут є важливий нюанс… Коли ми сміємося з таких історій, важливо не знецінювати. Бо часто за цим стоїть втома, яку не дозволено показувати, страх, який не можна озвучити, досвід, який не поясниш одним постом.
І якщо ви ловите себе на думці: «Моя мама / тато / бабуся такі ж», можливо, варто замість роздратування побачити там їхній спосіб не зламатися. Не ідеальний. Не завжди зручний. Але працюючий.
У кожного свій борщ
І ще один рівень — про нас. Зверніть увагу: ми читаємо цю історію і впізнаємо не тільки батьків, а й себе. Хтось складає «тривожну валізу» вже п’ятий раз, хтось не може викинути старі речі, хтось готує «на три дні вперед», хтось постійно тримає телефон зарядженим на 100%.
Це все — не дивакуватість. Це психіка, яка живе в умовах нестабільності. І замість того, щоб питати: «Що зі мною не так?» інколи варто запитати: «Як саме я зараз намагаюся вижити?»
Я бачу в терапії одну важливу річ: люди, які дозволяють собі свої маленькі ритуали стабільності, тримаються краще, ніж ті, хто намагається бути «розумним», «логічним» і «не перебільшувати».
Проблеми починаються не з борщу. Проблеми починаються там, де ми забороняємо собі будь-яку опору.
А що у вас «святе», коли навколо темно і холодно? Що ви робите, варите, збираєте, зберігаєте, щоб відчути: я ще тут, я тримаюсь?
Подумайте про це. І, можливо, ми раптом побачимо, що у кожного з нас свій борщ.
Автор- психотерапевт Taras Shevchenko
Радимо також прочитати:
- “Війна пройде, а помідори не чекають” – весела історія про справжню українську господиню
- Історія з погреба. Я не сміялася – ржала як кінь!
