Мій дід колись, коли приїжджав до когось у гості, першим ділом ішов дивитись, скільки є дров у запасі. І байдуже, чи це весна, чи літо, – дрова мають бути нарубані і поскладені на кілька років уперед.
Баба вставала о 4 ранку. Йшла розпалювати пічку і готувала: капусняк, якщо я вгостях, бо то мій улюблений; комусь пироги з бобом; деруни; затерку – хто що любить. Так, щоб до 7 ранку, коли ми, онуки, повстаємо, вже все парувало. Часто, коли ми забігали в літню кухню з самого рання, то на лавах під рушниками вже холонув хліб із печі, змазаний яйцем для скоринки, щоб хрумтіло. Баба, як пекла хліб, то температуру печі рукою міряла. Засуне руку в піч: “Ще рано,” – каже, або: “Пора садити хліб”. Як
їй це вдавалось? Дід до того часу порався з худобою: напоював, годував.
Згадую оце, і так тепло на душі
Так і хочеться забігти в літню кухню і почути знов: “Інко, клич діда і сідайте їсти”. Я кличу діда, але він не йде, порається далі. Мусить баба вийти десятий раз: “Олексію!” І дід прийде. І їсти разом той капусняк, і ту скоринку свіжого хліба. І тільки в селі до мене звертались правильно, саме Інко, Інно, а не Інна.
Але як уявити, що я маю встати о 4 ранку для того всього, то сільську романтику як корова язиком злизує.
Деякі люди часто думають, що жити в селі – це просто собі пічка, яка якось сама знаходить дрова, спалахує вогником і гріє, потріскує. І не треба про ці дрова думати влітку, колоти, складати, а потім щодня по снігу заносити в хату оберемками. Це курка, яка шось там ходить сама собі клює, а ти тільки й збирай яйця, та й то, якщо є настрій. А як ні, то хай собі просто там живе, дай їй Бог здоров’я. І не треба до неї заглядати щодня, водичку теплу лити, годувати. Це город, і на тому городі воно шось там само росте, дощ поливає, все цвіте і родить, а ти вийшов босими ногами, почухав пузко і думаєш: чи то огірочка захрумати, чи помідорку пахучу зʼїсти. Передумав, і сів пити каву на порозі. А пташкииии – заливаються піснею.
Річ у тім, що життя в селі прекрасне рівно до того моменту, поки ти готовий до праці, якої воно вимагає. І не треба його сварити за це, воно, як то кажуть, нікому нічого не винне і не обіцяло.
Як баба все те вивозила, чесно, не знаю. Не жалілась на тяжку роботу, так ніби їй те все й не було тяжко. Вона тільки казала завжди: “Як то зараз добре жити, Інко. Коб тілько войни не було”(“коб” означає “якби”). Ну ми, ясне діло, думали: “Яка война, бабо”.
Якраз вчора було 10 років, як баби не стало. Але як же я тепер Вас розумію, бабусечко. Прийшла война, бабусечко. І вона страшна.
Радимо також прочитати:
- Історія про село і город, яку розумієш тільки через роки
- Якби мені хтось сказав віддати дитину в село на канікули, то я би…
Авторка – Інна Неродик
