Усе тримається на людях. Будь-яка справа. Поява і втілення ідей. Ефективність їх реалізації. Час існування будь-чого. Рівень якості. Ширина, глибина і висота — будь-чого — це люди. Іноді ті люди зайняті чимось таким подвижницьким… Ті люди — просто Атланти. Кожен з них щоденно й зовсім не для слави чи мільйонів тримає ввірений Богом шматок неба. І небо — не падає.
— Заходьте, будь ласка, в школу… Оце — кабінет літератури. Оце комп’ютерний кабінет. Тут зал, ми оформили, щоб хлопчики могли проводити заходи не лиш у великому актовому залі. Кабінет народознавства — світлиця з експонатами. Оце стенди, оце портрети письменників, оце — про епохи у мистецтві… А це роботи хлопчиків. Так, вони вишивають бісером…
Бісером вони вишивають. Хлопчики. Засуджені дехто по третьому разу. За крадіжки, грабежі. І за вбивства теж. Вони для нього — «хлопчики». І стільки любові в тому «хлопчики»…
Ми по роботі в Ковельській виховній колонії. І на бісер часу обмаль. Але захопилися, слухаємо, дивимося. Дивуємося тому, що створено тут іноді в спосіб «з миру по нитці» й функціонує лише завдяки зусиллям директора місцевої школи.
Так, хлопчики не завжди вміють читати і писати. В своїх 14–15–16. Їх вчать. Їх тут багато чому вчать… І в кожному міліметрі того, що служить хлопчикам у цій школі, — любов Учителя. Та любов, мабуть, і стає рятівною ниточкою, тримаючись за яку, дехто з тих хлопчиків таки виходить зі згубних лабіринтів.
— Як же шкода, що ви приїхали зараз! Троянди відцвіли. А це ж така краса, як вони цвітуть, — прощається з нами директор школи.
…Люди бувають дивовижні.
Авторка – Наталка Мурахевич
