Аніта Мурджані пішла від нас, щоб повернутися і залишити нам усім свої неймовірні слова.
– Я надзвичайно щаслива усіх вас бачити! І одна з причин моєї радості — та, що я тут не маю бути, що вже давно маю бути мертвою. Останнім днем мого фізичного існування мало бути 2 лютого 2006-го року, принаймні так моїх рідних та близьких запевнили лікарі.
Я помирала від n-каскадної лімфоми, особливої форми раку лімфовузлів. До лютого я вже 4 роки протистояла хворобі. Як хвороба змінила моє тіло? Ходити сама я вже не могла, мої м’язи атрофувалися і мене возили на інвалідному візку. Важила я до 38 кг — висохла шкіра прилипала до худющого скелета. Дихання мені забезпечувала киснева маска, мене постійно била гарячка. Сама я вже не могла їсти.
За роки недуги тіло вкрилося величезними, як лимони, метастазами. Вони покривали все тіло, адже найбільше постраждали лімфовузли. Шия, груди, руки були всипані цими гігантськими кулями. Легені були наповнені рідиною, і коли я лягала, з них виділялася в’язка рідина, як і з метастазів — останні відгонили хіміотерапією і медикаментами.
На ранок 2 лютого 2006 року почали відмовляти органи, і я впала в кому. Лікарі запросили родичів та друзів попрощатися, бо смерть вже дихала в спину.
Повірите ви чи ні, але хоч мої очі були заплющеними і я знаходилася в комі, я чітко усвідомлювала все, що діялося довкола мене. Немовби у мене відкрився периферичний зір, я бачила своє тіло, але я йому вже не належала. Моє єство було немовби відділене від тіла, воно жило своїм життям десь у двох паралельних світах.
Я бачила свого втомленого, розбитого чоловіка, який сидів поруч зі мною, батька й найкращого друга, яких давно втратила.
Я летіла за свідомість — і вона несла мене туди, де я хотіла бути. Я спостерігала за своїм братом, який терміново летів з Індії, щоб попрощатися зі мною. Я зберігала чіткість думки, її ясність, я розуміла, що хвора, що помираю, що в мене невиліковна хвороба, але разом з тим я усвідомлювала, що я зараз була набагато сильнішою, ніж коли знаходилася у фізичному тілі.
Я також відчувала свій зв’язок з усіма: з лікарями, медсестрами, моїм чоловіком, моїм братом, моєю мамою. Начебто в нас була одна свідомість на всіх. Наче я могла відчувати те, що вони відчували. Я переживала той біль, який тоді з’їдав їх. Я відчувала відмову лікарів від мене. Але водночас я не була емоційно задіяна в цій трагедії, хоча розуміла, що вони переживають. Наче ми ділили одну свідомість, єдину свідомість. Так воно мені уявлялося.
Я чітко відчувала, що тато намагався мені сказати: він сказав мені повертатися назад. Але я так не хотіла! А навіщо? Бути тягарем для рідних, живим мерцем, джерелом страждань. Я не бачила потреби й навіть не бажала вертатися в те знівечене, побите хворобою тіло.
Я чітко чула слова найкращого друга і тата: “Вертайся і живи життям без страху. Ти побачила, яким може бути життя. Проживи його ще раз”. І я десь починала осягати істину: я зрозуміла, хто я, ким була і ким можу бути. І я справді зрозуміла, що зможу побороти рак.
Лікарі чудувалися, не могли це пояснити, вони були дуже здивовані, але залишалися пильними. Рідні раділи. Ніхто не міг знати наслідків, я була ще дуже слабкою. Ніхто не знав, чи залишуся я при тямі, чи вилікуюсь чи знову впаду в кому. Але я знала, що одужаю. Я казала своїм рідним: «Я видужаю, я знаю, що одужаю, мій час ще не прийшов».
Через 5 днів метастази в моєму тілі зменшилися на 70%. Через 5 тижнів мене виписали з лікарні. Я повністю вилікувалася від раку. Тепер мені треба було повернутися до життя, і воно стало зовсім іншим.
Змінилося моє сприйняття світу, нашого фізичного тіла, хвороб. Мені було дуже важко поєднати це нове розуміння зі своїм життям. Напевно, найкраще поясню все, що сталося зі мною, вживши метафору “склад”.
Уявіть: ви сидите в дуже темному складі, де панує кромішня темрява. Ви потрапили до складу оптового магазину, де так темно, що хоч в око стрель. І ви нічого не бачите, темрява панує усюди. В руці у вас є маленький ліхтарик, ви вмикаєте його й освітлюєте свій шлях, бачите тільки промінчик цього маленького ліхтарика. Перед вами — тільки ділянка приміщення, освітлена промінцем цього маленького ліхтарика.
Коли ви спрямовуєте промінчик в одне місце, все інше залишається в темряві. І ось в певний момент вмикається яскраве світло, і увесь склад тепер освітлений. І ви розумієте, що цей склад — величезне місце. Він більший, ніж ви могли собі уявити. У ньому повно полиць з найрізноманітнішими речами: чого тільки на них немає? Щось красиве, щось не дуже, велике, маленьке, смішне й безглузде, неймовірних кольорів, неописаних і незнаних — усе, все на світі!
Деякі речі ви бачили колись, коли на них падав промінчик ліхтарика, інші — ні, бо світло до них не доходило. І от світло знову вимикається, і ви знову стоїте з ліхтариком в руці. І навіть якщо ви знову бачите тільки те, що підсвічується маленьким промінцем ліхтарика, ви тепер знаєте, що насправді речей тут набагато більше, ніж ви можете побачити за одну мить. Тепер вам відомо, що це справді є, цей досвід у вас вже не забереш. Отак я відчувала — світ значно більший, ніж ми розуміємо.
Щоб ви краще це зрозуміли, пограймося у гру. Роздивіться довкола себе і знайдіть все, що має червоний колір, всі відтінки від червоного до пурпурового. Розгляньтеся і запам’ятайте. Якнайбільше запам’ятайте, бо я дам вам невеличке завдання. Тепер заплющте очі й дайте відповідь, скільки ви запримітили предметів синього кольору? Жодного? Чому? А, ви на них не дивилися? Все ж вони стоять поруч із червоними. Але ви навіть не помітили їх. Чому? Ви їх не усвідомлювали!
Промінець цього ліхтарика — це ваше усвідомлення. Коли ви світите своєю свідомістю на щось, це стає вашою реальністю, тим, що ви переживаєте.
У вас перед носом може бути ще щось, але якщо світло не падає на цей предмет, ви його навіть не помітите. Подумайте про це.
Подумайте про те, скільки мільярдів доларів ми витрачаємо на дослідження раку. Скільки коштують кампанії з дослідження цієї хвороби. Уявіть, якщо ми стільки ж коштів та енергії будемо вкладати в дослідження нашого добробуту — як зміниться світ!? Уявіть, що ми вкладемо стільки ж енергії у світ, замість боротьби та війни. Ми б мали зовсім інший світ, якби змінили свій промінь усвідомлення.
На більш особистому рівні я хочу поділитися з вами п’ятьма великими уроками, які я взяла з цього досвіду.
1. Найважливіша річ, найважливіше, на що нам треба спрямувати своє усвідомлення — це любов. Дуже просто сказати «Ви мусите любити людей», але одна з причин, чому я захворіла на рак — я не любила себе. Це дуже важливо. Якщо ми любимо себе, ми цінуємо себе. Якщо ми цінуємо себе, ми показуємо людям, як до нас ставитися. Якщо ми любимо себе, нам не треба контролювати чи залякувати інших, або дозволяти іншим контролювати та залякувати нас. Любити себе так само важливо, як любити інших. І чим більше ви себе любите, тим більше любові у вас є, щоб віддати іншим.
2. Другий урок — це жити без страху. Багатьох із нас виховували на дієті страху. Нас навчили всього боятися. Я боялася всього: раку, поганої їжі, не сподобатися людям — всього. Я боялася невдач. І більшість з нас виросли в страху. Люди думають, що страх захищає від небезпеки, але насправді це не так. Любов охороняє вас. Якщо ви любите себе та інших, ви переконані, що ви в безпеці та близькі люди не будуть ходити небезпечними дорогами. Любов охороняє вас набагато надійніше, ніж страх.
3. Третя річ, яку я дізналася і яка дуже важлива — це гумор, сміх і радість. Ми з народження знаємо, що це таке. Ми з народження знаємо, як важливо сміятися, тому що діти постійно це роблять. Ми з народження знаємо, що таке любов і безстрашність. Сміх, гумор, вміння радіти життю дуже важливі у житті. Важливіші, ніж будь-яка інша діяльність, яку ми можемо собі уявити. Якби в нашому житті було більше радості, якби наші політики навчилися сміятися, у нас був би зовсім інший світ. Якби ми більше сміялися, було б менше хворих людей, менше лікарень і в’язниць.
4. Четвертий урок, який я завчила: життя — це подарунок. Багато людей проживають життя як виснажливу щоденну роботу, але так неправильно. На жаль, тільки коли ми втрачаємо щось цінне, ми розуміємо всю його значущість. Мені треба було втратити життя, щоб зрозуміти його важливість. Я б не хотіла, щоб інші люди припускалися цієї помилки, тому я тут і ділюся моїм досвідом з вами. Я не хочу, щоб люди зрозуміли потрібність свого життя, коли вже надто пізно. Ваше життя — це дар. Навіть ті випробування, які приходять — це дар.
Коли я захворіла на рак, це було найбільшим випробуванням для мене. Але сьогодні, озираючись назад, я розумію, що це був найбільший подарунок. Люди думають, і я думала, що рак мене вбиває, але насправді я вбивала себе до того, як захворіла на рак. Рак врятував мені життя. Всі ваші випробування — це дар. Наприкінці ви це зрозумієте.
5. П’ятий і останній урок: найважливіше для вас — це бути собою. Будьте собою наскільки це можливо. Світіть якомога яскравіше. Використовуйте свою унікальність. Зрозумійте хто ви, з’ясуйте хто ви. Любіть себе незалежно від обставин, просто будьте собою.
І з цими п’ятьма речами я запрошую вас у безстрашне життя…
Джерело: tutkatamka.com.ua
