Життєві історії Сім'я

«Єдине, що я не можу – зав’язати шнурки»: історія хлопця, який народився без пальців

Біологічні батьки, побачивши новонародженого Максима, відмовилися від дитини. «По-науковому це називається мутація. Але я адаптувався жити. А як по-іншому?»

Максиму Вотякову 32. На його обличчі енергійна усмішка, а на колінах – старий батьків ноутбук. Хлопець без пальців на руках швидко набирає текст на клавіатурі і показує відео, що його він дивився недавно.

Історію про хлопця, який не має пальців на руках, і його незвичайне життя розповів Район.Луцьк.

«По-науковому це називається мутація. Але я адаптувався жити. А як по-іншому? Колись мені робили протези – то я їх носив так, заради приколу. Навіть не користувався ними. Мені було простіше без них. Вишивав і хрестиком, і гладдю, і було нормально. Єдине, що я не можу – це зав’язати шнурки», – зніяковіло пояснює Максим. Потім поспіхом додає, що може виконати практично будь-яку роботу, аби лише йому дали спробувати.

Працювати він пробував всюди: Луцьк, Київ, і навіть Донецьк, куди вони сім’єю виїхали 15 років тому. Після початку війни Максим знову повернувся у рідне місто Луцьк, але піднятися до улюбленого замку хлопець поки не може.

Із дитбудинку

Біологічні батьки, побачивши новонародженого Максима, відмовилися від дитини, і залишили його у пологовому будинку. Звідти він потрапив у дитячий будинок. Забрали хлопця, коли йому було менше чотирьох років.

Максим опинився у сім’ї своїх прийомних батьків завдяки журналістському матеріалу у одній із волинських газет. У далеких 1980-х кореспондентка Наталія Малімон написала невелику замітку про хлопця.

Тоді, з розповідей мами Максима пані Лілі, його хотіло всиновити пів-Волині. Деякі потенційні прийомні батьки приїздили навіть з інших областей України.

Тим не менше, опинився він у сім’ї лучан. Коли пані Ліля прийшла у дитячий будинок, аби познайомитися з маленьким Максимком, він дуже зрадів, але ховав свої руки за спиною. Боявся, що коли мама побачить, що в нього нема пальців – вона його не захоче забирати.

Сьогодні Лілія та Сергій, окрім Максима, мають ще й доньку Євгенію – також прийомну.

«Можу робити все»

Навчався хлопець у луцькій школі №25. З дитинства його не обмежували у розвитку, тому вже у 8 років Максим з батьками підкорив Говерлу. А ще він добре плаває. На всеукраїнських змаганнях із плавання виборював перші місця. Якось, розповідає Максим, він навіть з поламаною ногою поплив – і виграв.

«Куди мене запрошували – туди і йшов. Спортивне орієнтування, гори – був на скелях Довбуша. Мені подобається рухатися. Я автостопом пів-України проїздив. Друзі казали мені, що ніхто не зупиниться такому. Я був лисим (сміється – авт.). Це було 15 років тому», – каже Максим.

Після закінчення школи хлопець разом із батьком поїхав працювати у Київ. Там він був оператором комп’ютерної системи у супермаркеті «Сільпо» – вводив у комп’ютер весь товар, який прибував на склад. Згодом з родиною переїхав у Донецьк.

Максим каже, що роботодавці не хочуть брати його на роботу:
«Всі думають, що я не зможу, чи не впораюся. Знаєте, скільки я ходив по кабінетах? І мені завжди казали: «Ми вам подзвонимо». І як тільки я виходжу за двері – уже телефонують і кажуть, що взяли когось іншого. Я не розчаровувався. Я звик».

Попри все, Максим добре володіє комп’ютером. Каже, що може вивчити будь-яку програму і спокійно працювати в ній.

Життя на сході України

На сході України сім’я прожила 15 років. Поїхали в Донецьк, бо батькові запропонували хорошу роботу. Спочатку Максим теж працював із ним, але згодом став жити і працювати самостійно. Він переїхав у містечко поблизу Донецька разом зі своєю дівчиною Юлею.

Максим працював сторожем, шукав різні підробітки. Разом із батьками добудовував хату під донецьким аеропортом. Пізніше, коли почнеться війна, батьки та сестра покинуть дім і повернуться до Луцька. З собою не візьмуть нічого, бо ж думатимуть, що то ненадовго.

Максим залишиться на Сході з Юлею, а незабаром дівчина помре від раку. Поховали Юлю 9 травня минулого року.

«Я часто про неї говорю, і буду говорити. Мені кажуть, що не треба так, що треба відпустити. Але як? Сім років разом – вони нікуди не зникнуть… Я сказав, що якщо операція не вдасться і я не виживу – поховайте мене біля неї», – сумно розповідає Максим, але під докірливим поглядом мами швидко додає:
«Операцію, в будь-якому разі треба. Зараз я не можу ходити. Але ж я ще хочу на ноги стати, одружитися (посміхається – авт..)».

Фотографія Юлі завжди на екрані його старенького ноутбука. Так вона залишається з ним.

Повернення до Луцька

Після смерті дівчини в Максима сильно загострився біль у нозі. Та так, що до кінця серпня хлопець уже не міг самостійно пересуватися. Зараз він весь день лежить на дивані, і за допомогою гугл-карт мандрує то Луцьком, а то Новоукраїнськом.

На Волинь Максима привезли у вересні минулого року. З того часу вони знімають у Луцьку квартиру разом із батьками. Каже, що тут завжди почувався удома.

Людмила РОСПОПА, Район.Луцьк