У темній кімнаті горіли чотири свічки. Тишу порушила розмова між ними.
Перша свічка сказала: “Я – СПОКІЙ, але, на жаль, люди не вміють мене зберігати. Думаю, мені не залишається нічого іншого, як згаснути!”.
І вогник цієї свічки згас…
Друга свічка мовила: “Я – ВІРА. На жаль, я нікому не потрібна. Люди не хочуть нічого слухати про мене, тому і впадають у відчай. Дуже шкода, що люди втрачають мене. Людина, яка вірить, дуже схожа на могутнього дуба, а яка не вірить – на соломинку…”
Ледве сказала таке, подув легкий вітерець і загасив свічку…
Дуже засмутившись, третя свічка вимовила: “Я – ЛЮБОВ… У мене немає більше сил горіти далі… Люди не цінують мене і не розуміють. Вони ненавидять тих, хто їх любить найбільше – своїх близьких, найдорожчих”.
Довго не чекала і ця свічка – згасла, не догорівши до кінця…
Раптом в кімнату зайшла дитина і побачила три згаслі свічки. Злякавшись, вона закричала:
– Що ви робите? Ви ПОВИННІ горіти! Я боюся темряви!
Промовивши це, вона заплакала…
Схвильована четверта свічка сказала: “Не бійся і не плач! ПОКИ Я ГОРЮ, ЗАВЖДИ МОЖНА ЗАПАЛИТИ ІНШІ ТРИ СВІЧКИ… Я – НАДІЯ!”.
