Діти Життєві історії

Подвійна зрада. Від сина вона такого не чекала…

Одного для чоловік написав: “Наш шлюб був помилкою, а помилки треба виправляти”. Це була перша зрада. Вдруге зрадив син…

Ліду розбудив дощ. Вона розплющила очі, і Пальма, що спала біля ліжка, аж підгавкнула від захвату й кинулася облизувати їй обличчя й шию. От хто любив її по-справжньому. Ліда встала і попленталася на кухню.

Філіжанка кави допомогла прокинутися остаточно. На горілку вона сьогодні й не глянула – чекала приїзду сина.

Усе, що наповнювало її сіре життя хоч якимось змістом, було пов’язане з тим, хто його розтоптав. Він, принц на білому коні, стильний хлопчик з міста, що потрапив до їхнього села за розподілом, подарував їй дитя – Єфимчика, шляхетно, без примушування, одружившись.

Цей будинок він отримав від голови сільради. А якось приніс щеня – клаповуху грудочку ніжності…

Коли Єфим був маленьким, він теж любив свою маму, не здогадуючись, що можна соромитися її пролетарського походження, сільських слівець, її кремезності й кирпи, великої та широкої ноги, що різко контрастувала з вузькою стопою батька… Хлопчик полюбляв прибігати до неї на пошту й спостерігати, як мама швидко і вправно пакує бандеролі, як клеїть смужки паперу з чорними жучками букв на сірі телеграми, як видає грошові перекази. І пишався, що мамі симпатизували за вправність, веселу усмішку й добру вдачу.

Батько не дуже прихиляв до себе сина, можливо, через свою холодну та стриману вдачу. Це тільки потім Єфим збагнув, що саме завдяки батькові він добре навчався, завдяки батькові полюбив читати й вивчив англійську…

…Міцно збите, на століття, Лідине життя виявилося хистким наметиком, коли чоловік, отримавши запрошення на роботу, поїхав до міста сам, нібито облаштовуватися, а потім написав листа: „Вибач, але я вирішив подати на розлучення. Наш шлюб був помилкою, а помилки треба виправляти”.

Єфимові тоді було дванадцять років, але мати, не вишуковуючи правильних підходів, рубонула синові з плеча: „Твій батько – негідник. Він нас покинув”. Односельці співчували бідній жінці, яку покинув чоловік, і прагнули потішити її, запрошували до столу… Проте від солодких наливочок гіркота в душі не минала.

Якось, десь через півроку, зважилася поїхати в місто до коханого. Ні, вона не дорікатиме йому – звісно, серцю не накажеш. Вона просто подивиться йому у вічі й запитає: „Навіщо так боягузливо, по-зрадницьки? А сина чому покарав?”.

Чекала його у скверику біля конструкторського бюро, в якому працював. Раптом під’їхала біла „Волга” і з неї вийшов зрадник з чарівною білявкою. Ліда знітилася. Підійти не наважувалася, тільки гарячим поглядом впилася йому в спину. Чоловік, напевне, відчувши той жар, повернувся й завмер від здивування. Відтак, шепнувши щось на вушко білявці, підійшов до Ліди. Запропонував посидіти в кав’ярні. Там, замовивши для неї картоплю фрі з відбивною, у всьому покаявся й пообіцяв, що допомагатиме синові.

У місто вона більше не їздила, зате Єфим навідувався туди регулярно. Від сина й дізнавалася про подробиці життя свого інженера: коли машину купив, коли бізнес розпочав, коли одружився, коли ще один син народився…

Минали роки… Ліду засмоктувала самотність, і вона дедалі частіше поливала пекучу рану горілочкою. У бедламі власних думок та переживань не одразу й помітила, як виріс та змінився син. А коли напередодні випускного заговорила з ним про вибір професії, хлопець засміявся їй в обличчя:

– Мам, ти що, з дуба впала? Я в Англії навчатимусь, мені тато пообіцяв!

Коли Єфим поїхав, Ліді здалося, що вона помирає, земля поглинає її, окутуючи мороком і тлінним холодом. Вона почала ходити до подруг – таких самих, як і вона, невдах. На пошті її не лаяли – ну, попиває з горя… Вона, як і раніше, усе встигала і всіх підміняла.

Попрощалися вони з сином холодно. А от зустріч була надзвичайно теплою – певне, відчув хлопець брак материнської любові й пестощів. Однак на Новий рік поїхав до батька. Ліда тішила себе: а що ж йому тут, у селі, робити? Й хіба рівня їхня ялинка міській – з феєрверками та розвагами? Їй і трьох днів було досить, щоб посвіжіти й повеселіти. Шкода тільки, що Єфимчик не зміг приїхати попрощатися перед від’їздом до Англії.

А коли син не привітав її з днем народження, зателефонувала колишньому:

– Коли приїжджає Єфим?

– Та він уже два тижні в місті тусується, – відповів той незворушно, – ото на море їхати зібрався.

Так Ліда довідалася про чергове зрадництво. Цього разу синове.

Відтоді як син переїхав до батька в розкішний власний будинок, вони бачилися дуже рідко. Та Ліда переступила через свою гордість і попросила у сина милостині – відвідувати її бодай зрідка. Син змилувався, і тепер вона смакувала чергову подачку.

Ліда завершила прибирання й узялася порядкувати на кухні. Вловивши запах смаженого м’яса, Пальма підлабузницьки закрутила хвостом.

– Єфимчик ось-ось приїде, – поділилася з нею радістю Ліда, – наше сонечко ясне.

І собака, що на старість стала сентиментальною, аж запищала від захвату, хоч раніше вважала сина суперником.

Була вже четверта година пополудні. У Лідиній душі наростало хвилювання, вона не могла знайти собі місця й снувала по хаті.

Телефон задеренчав так раптово й тривожно, що у жінки затремтіли руки і ледь не розірвалося серце. Зіпрілою долонею вона узяла слухавку й почула синів голос:

– Не спиш? Я не приїду, мамо, передумав. Тато купив мені машину, і я з друзями їду на море.

– Я тобі зовсім не потрібна, – заплакала Ліда. – Я ж так за тобою скучила.

– Ну чому ж не потрібна? – нібито змилувався син. – Взимку побачимося, перед Новим роком – не останній рік живемо.

– Узимку? – заридала Ліда, як дівчинка, що загубилася в чужому місті.

– Ну от, – роздратовано поскаржився комусь син, – реве… Алкашка кінчена…

…Найважче було виманити Пальму на вулицю. Та Ліда показала їй миску з ароматним печивом, і розумна собака не витримала спокуси й покірно попленталася до сараю.

…Першими захвилювалися колеги. За 27 років роботи Ліда жодного разу не спізнилася, навіть лікарняного ніколи не брала, переносячи усі хвороби на ногах. А тут не просто прогуляла, а й до телефону не підходила. Увечері до неї чимчикувала ціла делегація – провідати. Побачивши біля порога Пальму, колеги зрозуміли, що сталася біда.

Поки метикували, що його робити, поки дільничного викликали, хтось смикнув за клямку. Двері відчинилися… Ліда й тут прагнула полегшити життя сусідам. А може, сподівалася, що в останню хвилину про неї хтось згадає і врятує? Причину смерті визначили швидко – біля дивана валялися дві порожні пляшечки з-під димедролу.

Самогубство так схвилювало односельчан, що вони наважилися кинути виклик знахабнілим товстосумам і поховати Ліду власними силами. Жінки вбрали й підфарбували покійницю. І раптом уперше помітили – а вона ж красива жінка! І чоло таке високе, і волосся густе, і губи чуттєві…

– Може, викликати цих козлів, нехай хоч покаються, – не витримала одна з колег.

Але голова сільради тільки втомлено махнув рукою:
– Забудь! Вона й живою їм не була потрібна, а вже мертва й поготів.

Коли дісталися цвинтаря, небо затягнуло хмарами, замрячило. Та ніхто не поспішав додому, кожен хотів сказати про Ліду тепле прощальне слово. І поки селяни висловлювалися, під густими віями покійної зібралися крапельки роси, немов вона усе чула й не стримала сліз…