Діти Життєві історії

Дитинка прожила лише місяць, бо “мама” “забувала” її годувати

Просто не вкладається у голові, як може жінка, що дев’ять місяців носила під серцем дитя, у муках його народжувала, отак взяти й занапастити життя невинного янголяти?

Її судили праведним судом. Але чи може суд людський визначити достатню міру покарання тій, кого язик не повертається назвати матір’ю? І то аж ніяк не високі слова.

Мимохіть на гадку спадає гірке: ну чому, чому так влаштований світ, що одні в Господа вимолюють щастя материнства й у них нічого не виходить, а інші не бережуть того найвищого дару?!

«Заощадження» з кишені подруги

Хлопчикові, якого 16 жовтня народила волинянка Є., судилося прожити лишень місяць. Він з’явився на світ у пологовому будинку міста Луцька. Зі слів лікаря, який оглядав немовля одразу після пологів, малюк був абсолютно здоровий. Маму з новонародженим за три доби виписали з лікарні. Щоправда, без довідки про народження дитини, оскільки жінка не мала ні документів, ні обмінної картки вагітної, та й на обліку в жодній медичній установі як вагітна не перебувала.

І вочевидь відтоді почалися митарства маленького мученика. Не маючи постійного місця проживання, горе-матуся тільки за той місяць змінила кілька квартир. Про затишну дитячу кімнатку та м’якеньке ліжечко навіть не йшлося… Хоча на суді Є. «ліпила» з себе ідеальну матір. Мовляв, і годувала вчасно, і купала, і одяг та суміш купувала. На запитання, де брала гроші, не змигнувши оком, відповідала: «У мене були заощадження…»

Насправді ж «заощадження» черпала з кишені подруги, разом з якою винаймала квартиру. У судовій залі ця дівчина розповіла: «У ніч на 16 жовтня в Є. почалися перейми. Викликали таксі й поїхали до лікарні. Спочатку звернулися до пологового відділення районної лікарні, що в Липинах, але там її не прийняли без документів, тож подалися до Луцького пологового будинку, де вона й народила сина.

Гроші на лікарню я взяла у себе вдома, бо в Є. їх просто не було. Щодня їздила до неї у лікарню. І забирала з пологового подругу також я. Купила ванночку, дитячі речі взяла у своєї сестри. Спочатку Є. годувала сина грудьми. Але хлопчик чомусь почав плакати, і я порадила їй спробувати догодовувати малюка сумішшю. Є. погодилася, я поїхала до своєї мами, узяла гроші й купила упаковку «Малюка». Звісно ж, подруга обіцяла повернути все до копійки, щойно отримає борг від одного знайомого, який має приїхати з Росії. Але так нічого й не повернула…»

Зі слів свідка, Є. годувала дитину, щойно та заплаче. Але дитя плакало не надто часто, до того ж траплялося, що мама залишала немовля на деякий час на подругу, а сама йшла «залагоджувати справи». А якось покинула сина аж на п’ять годин. Мало того, з крихіткою кочувала подобовими квартирами.

Коли суддя запитала, чи не збиралася Є. повертатися до батьків у село, або ж бодай попрохати їх про фінансову підтримку, свідок просто приголомшила присутніх відповіддю: «А рідні не знали про цю дитину…» До слова, нині батьки горе-матусі, яка вже має умовну судимість за статтею 303 (ч. 2) ККУ (примушування чи втягнення у заняття проституцією), піклуються про її старшого сина, якому усього три з половиною рочки.

«Не годувала, бо… втомилася»

Наступною «станцією тимчасового перебування» Є. з новонародженим сином стала тісна двокімнатна квартира на околиці Луцька. Тут мешкає сім’я, що давненько вже перебуває на обліку в органах опіки та піклування. У судовій залі господиня помешкання розповіла, що повірила Є. на слово, коли та сказала, що немовля в неї на руках – чуже. Мовляв, подруга на годинку лишила поняньчити, але так і не повернулася, а тут господиня з квартири вигнала, нема куди піти. Сама ж підсудна свій учинок пояснила, на її погляд, дуже просто: «Не хотіла, щоб ця жінка знала, що то моя дитина, бо батько маляти – наш спільний знайомий. Могли виникнути непорозуміння…»

У цій квартирі мати з дитиною пробула дві доби. Зі слів свідка, іноді Є. забувала, що час годувати немовля, то доводилося їй про це нагадувати. Це й не дивно, якщо зважити на той факт, що жінка з дитям на руках вживала спиртні напої. «Ну, подумаєш, сто грамів горілки й пляшка пива – хіба то багато? – знизувала плечима свідок. – Та ми ж і не знали, що того хлопчика вона народила».

Через дві доби Є. з малям перекочувала до ще одного «друга» у напівпідвальну квартирку в районі Старого міста. Саме там і сталася жахлива трагедія.

Зі слів власника помешкання, напередодні увечері вони з друзями щось святкували. Спочатку Є. була в кімнаті біля дитини, а потім кілька разів виходила на кухню – чи то пляшечку підігрівати, чи то кашу варити. Та щоразу, проходячи повз святкувальників, не могла втриматися від спокуси перехилити келишок з оковитою. Загалом «присідала» біля столу разів зо три. А наступного ранку прокинулася й побачила, що бідолашний хлопчик геть синій.

Потім підсудна намагатиметься виправдатися під час допиту: «Може, й не почула тієї ночі, як він плакав. Я була дуже втомлена, тому міцно заснула, проспала до ранку й дитини вночі не годувала. Та він і напередодні вдень відмовлявся від їжі. А я на це якось не зважила…»

Під час розтину експерти виявили, що востаннє дитина їла… за добу до смерті. «Гостра аліментарна дистрофія внаслідок тривалого перебування у несприятливих умовах» – таким був їхній вердикт. Тобто, якщо казати просто, малюк помер від голоду.

«Ви знаєте, що у вашій машині – труп?»

Зрозумівши, що справи кепські, власник квартири наполіг, щоб Є. ішла геть, мовляв, йому ці проблеми ні до чого. Жінка викликала таксі (це ж треба мати таке самовладання, щоб не панікувати й діяти чітко, немов за заздалегідь складеним планом!) й поїхала в село до вже згадуваної подруги. На що сподівалася? Хтозна. Дівчина порадила Є. не ламати дров і звернутися в міліцію. Сівши назад у таксі, жінка попросила водія відвезти її до будівлі УМВС.

У судовій залі таксист, якому «пощастило» з пасажиркою, з неабияким хвилюванням пригадував ті листопадові події: «Так, справді, уранці 18 листопада до мене в авто сіла жінка з якимись клунками та дитиною на руках. Поїхали ми з нею за вказаною адресою, вона про щось там переговорила з якоюсь дівчиною, відтак, пообіцявши розрахуватися, попросила, аби відвіз її до будівлі УМВС.

Коли під’їхали, ще взяла в мене мобільний телефон, вийшла з машини й з кимось довгенько розмовляла. А дитина весь цей час, закутана у ковдрочку, лежала на задньому сидінні. Я ж думав, що мале просто спить собі… Поговоривши телефоном, жінка сіла до мене наперед, щоб перекурити, мовляв, не хочу, щоб дим ішов на дитину. Вийшла. І раптом до мене сідає майор і зразу – як мокрим рядном натулив: «А ви знаєте, що у вашій машині – труп?» Навіть не можу передати словами, який шок тоді пережив. Це ж я півдня в авто мертве немовля возив!»

Як з’ясувалося, Є. зв’язувалася зі знайомим, який працює в органах, щоб порадив, що їй робити. А вже той викликав наряд міліції.

***
Від того страшного дня, що обірвав крихітне життя, минув рік. Вислухано свідків. Зроблено висновки. Винесено вирок. Жінку засудили на п’ять років та один місяць за статтями 166 (Злісне невиконання обов’язків із догляду за дитиною або за особою, стосовно якої встановлено опіку чи піклування) та 135 (ч. 3) (Залишення в небезпеці, що спричинило смерть особи або інші тяжкі наслідки).

Коли Є. перед оголошенням вироку надали останнє слово, зізнаюся, була шокована почутим: «Що сталося – того вже не вернеш. Каюся. Вину визнаю». І все!!! Ані сльози, ані іскри сорому чи жалю в погляді.

Вона, звісно, відсидить той термін. І вийде на волю. Та хто поверне життя маленькому мученикові, який так нічого і не встиг побачити у цьому світі?..

Коли мама звільниться, старший (хоча – тепер уже єдиний) син уже буде школярем. І хтозна, чи захоче він ласки ТАКОЇ матері…