Одного разу жінка середнього віку запитала Всесвіт, чи не проти він, щоб вона змінила роботу.

– Змінюй на здоров’я, – відповів Всесвіт.

– А нічого, якщо я там буду трохи більше заробляти?

– Та заради Бога, добре, що не мало.

– Не образишся?

– Чого б це?
Жінка забарилася.

– А лабрадора можна завести?

– Давай. І кота заодно.

Жінка зніяковіла ще більше. Здається, розмова йшла не так, як вона очікувала.

– А якщо я зовсім перестану працювати на когось, а почну на себе?

– Вперед. Он твоя сусідка давно вже на себе працює.

– А якщо дачу побудую?

– Будуй.

– З великою ділянкою? Щоб сад був яблуневий і ожина?

– Давай. Ще й вишню можна посадити, щоб росла для компанії.
Жінка трохи зблідла.

– Що, якщо я бігати почну?

– Починай.

– А на йогу?

– Іди.

– А я ще малювати хотіла навчитися …

– Вчися.

– А співати?

– Співай.

Жінка зробила крок назад, судорожно зітхнула і з відчаєм у голосі майже крикнула:

– Ну, а якщо я взагалі звідси виїхати надумаю, що тоді?

– Тоді, напевно, поїдеш, – сказав Всесвіт.

Жінка була приголомшена. Вона вдумливо дивилася кудись і намотувала на палець пасмо волосся.

– Скажи мені, – вимовила вона після паузи. – Але чому ти раніше мені нічого не дозволяв?

Тепер здивованим був уже Всесвіт.

– Я? О, так, маєш! Чудово, люба. Але сама собі пів життя нічого не дозволяла, а тепер усе звалюєш на мене.