Життєві історії Сім'я

Чому чоловіки ідуть від турботливих дружин?

Щодня одне й те ж: «Віталь, ключі, телефон, обід. Шарф зав’язав? Замерзнеш!» Чорт забирай, набридло!

– Ір, я пішов.
– Віталь, обід не забув? Мобільний? Ключі?
– Та ні! Па.
Ну скільки можна? Щодня одне й те ж: «Віталь, ключі, телефон, обід. Шарф зав’язав? Замерзнеш!» Чорт забирай, набридло! Невже не можна зрозуміти, що я не той хлопчик, з яким вона почала жити чотирнадцять років тому. Боже, чотирнадцять років «шарфик, обід, ключі». Добре, що мобільних тоді не було! Скоро серед ночі буду прокидатися від цього голосу про чортові «шарф, обід, ключі»… Від цього почуваюся помічником інженера, яким прийшов на завод. Їй наплювати, що її чоловік давно директор і самостійна людина.

***
Оленка… Ніби з казки – світлоока, світловолоса, струнка, красива. Вона з’явилася в моєму кабінеті після енної кількості претенденток на вакантне місце прес-секретаря. Увійшла тихенько, оксамитовим голосочком прошепотіла «добрий день» і стала перед дубовим столом. Я ще тоді здивувався, як це неземне створіння може бути прес-секретарем з величезною кількістю обов’язків? Але я чомусь узяв її на роботу й одразу почав називати Оленкою Олександрівною.

***
Ми бачимося щодня. І я щасливий. Щасливий бачити ці ямочки на її щічках, коли вона посміхається, щасливий бачити своє відображення в її очах, коли вона намагається серйозно дивитися на мене очима кольору дощового весняного дня. І це не правда, що блондинки легковажні і дурні. Оленка Олександрівна розумна, спритна і, що важливо, з почуттям гумору.

***
Я погано пам’ятаю, як ми стали близькими. Точніше, пам’ятаю все, аж до того, що пасмо її волосся лежало на плечі, мереживо на блузці збилося вправо, а піджак сповз із лівого плеча. Не пам’ятаю тільки, як ми опинилися в моєму кабінеті, біля того самого дубового столу, біля якого вона зовсім недавно невинною дівою промовила «добрий день». З мореного дуба злетіли документи, ручки, скріпки і горнятко з недопитою кавою… Добре, що ніхто не помітив тоді, як ми зникли з корпоративної вечірки на честь чергової річниці заводу…

***
– Віталь, добре ж ви погуляли! – дружина відчиняє мені двері. – У-у-у, ну й напився ж ти! Зараз аспіринчику дам, трав’яним чайком зап’єш, щоб зранку голова не боліла.
Так, не можна мені, щоб зранку голова боліла. Зранку Оленка Олександрівна чекатиме. Прямо в приймальні, як завжди. Запиваючи аспірин чаєм, пригадую солодкі поцілунки Оленки…

***
Ось уже місяць ми з Оленкою Олександрівною їдемо своїми автівками зі стоянки заводу і зустрічаємося на парковці біля її дому. У маленькій квартирці завжди порядок, у кожному куточку свічки, на маленькому столику вино, а на ліжечку її напівпрозорий халатик…

***
– Віталь, я вагітна. – Першою моєю думкою було, що Олена хоче зі мною пожартувати. – Чуєш, я вагітна. Місяців через вісім у нас буде малюк. Бейбі… Розумієш? Чому ти мовчиш?
А що маю казати?! «Бейбі» у мене вже є. Син Дімка. У голові прокручуються думки, що Дімка вже дорослий, йому тринадцять, зрозуміє татуся. А Ірина…

***
– Ірино, я хотів з тобою поговорити… Я не знаю, з чого почати. З Дімкою я сам поговорю, він уже дорослий… У мене на роботі… Я йду від тебе… Я мушу…
– Що ти, Віталь? Ти нікому нічого не винен! – ну чому вона намагається перевести все в жарт, хоча чудово розуміє, про що я?
Іду в спальню, збираю валізу. Іринка слідом. Стоїть, спостерігає. Ні істерики, ні сльозинки. Чесно кажучи, я думав, що буде гірше.
Ну ось, валіза в коридорі, Іринка на кухні варить каву. Рипить замок – Дімка повернувся додому.
– Тат, ти куди? – дивиться на валізу. – Відрядження?
– Щось типу того. Я йду… Назавжди… Бережи маму.
Чорт, усе на світі віддав би, щоб не бачити цей погляд… Ненависті. Синку, підростеш, зрозумієш тата…

***
Ранок увірвався в дім ароматом кави. Я накрив голову подушкою і став чекати, поки Іринка зайде в спальню, скине з моєї голови подушку і простягне мені горня запашного напою. Стоп! Яка Іринка? З сьогоднішнього ранку у мене нове життя! Ось увійшла моя Венера, моя Русалка, Снігуронька Оленка.
– Доброго ранку!
Ось вона, мокра після душу, обіймає мене. Ну все, пропала ранкова нарада…

***
Я тепер прокидаюся раніше. Раніше за моє сіро-блакитнооке сонечко. Адже їй потрібен спокій і здоровий сон. Салатик, омлет, сік…
– Віталь, ну я ж просила мінералки. З льодом. Невже не можна запам’ятати?
Знову вередує. Гормони! Тільки не можу змусити свою Оленку піти в консультацію на обстеження. Вона каже, що все добре. Нарешті стала на облік. Вагітність протікає нормально… Єдине, що її хвилює, – щоб у малюка був законний тато.

***
– Так, Ксюш, все добре. Ага, вагітна я. Він? Минулого тижня подав на розлучення зі своєю коровою. Так, одружуємося. Що? Коли мені народжувати? За планом, у мене через тиждень викидень, я вже домовилася з лікарем. Потім на лікування. Куди? Хочу в Європу. Вже готельчик симпатичний пригляділа…
– Оленко… Я мобільник вдома забув… Ти не нагадала, а я забув… І … і ключі. Добре, що двері відчинені… Точніше, погано.
– Віталь… Ти все не так зрозумів!
– Так-так, Оленко. Я з самого початку все не так зрозумів…

***
– Іринко, ну впусти мене! – знаю, що сидить вона за дверима і ридає. – Іринко, холодно в під’їзді!
Уявляю, як поряд з Іринкою стоїть Дімка і тим ненависним поглядом дивиться на двері. Він так і не пробачив мене, ні разу не подзвонив і не відповів на мої дзвінки.
– Рідна, я знаю, що скривдив тебе. Зрадив. Обізви мене, побий сковорідкою, тільки не мовчи…
Знаю, що вона з самого початку все зрозуміла. Що приходжу я додому пізно. Повертаюся напідпитку і з ідіотською усмішкою від вуха до вуха. І що пахло від мене іншою жінкою. А вона мовчала. І як тільки, рідна, у тебе вистачало сил з усмішкою проводжати мене: «Віталь! Не забув обід? Мобільний? Ключі? А шарф хто забув?» І цьом на прощання.
– Іринко, не зможу я без тебе, загину! Все! Зараз накладу на себе руки. Повішуся. Уже взяв шнурок…
– Віталь, ну як тобі не соромно? Чотирнадцять років тому ти міг зловити на цей трюк Іринку з інститутського гуртожитку. Заходь уже. Рідний, коханий…