Знала, що тата вже нема, але все одно його чекала…

"Я все одно чекала на тата... Піду на дорогу, сяду коло плота і жду, що він буде йти, а я впізнаю. Плачу, не раз так і засну під корчем. Пізніше вже зрозуміла, що тато не прийде - його розстріляли!"

Кажуть люди, не дай Боже народитися і жити в епоху змін. Але саме така доля судилася Марії Андріївні Віннік. Народилася жінка 1942 року в селі Баб’є (тепер Квітневе) Рожищенського району. Це були роки, коли на нашій землі лютувала смерть.

У 1943-му, коли Марії було заледве рік, її батька Андрія Якобчука вбили поляки за те, що мав власну позицію і гідно відстоював своє, українське, не схиляючи голови ні перед ким. І хоч маленька Марія не встигла й зрозуміти, як її любить тато, упродовж
життя відчувала його підтримку.

– Вітчим згодом був у мене добрий, але все одно чекала на тата. Піду на дорогу, сяду коло плота і жду, що буде йти, а я впізнаю. Плачу, не раз так і засну під корчем. Пізніше вже зрозуміла, що тато не прийде, – пані Марія втирає сльозу.

Зі спогадів Марії Андріївни дитинство постає ніяк не в кольорових барвах. Вибухи, сльози, смерть, голод… Марія біжить, тікаючи від кулеметної черги. І ледь встигає забігти в хату… Жива. Ну й слава Богу, день пройшов…

Страшним крилом смерть накрила всю родину Марії Андріївни. А все тому, що мали в серці те, що, як писала відома поетеса, не вмирає, – любов до України. Двоє дядьків були вояками УПА, а тітка лікувала поранених повстанців, за що й поплатилася першою.

Добро завжди повертається. Історія, яка проймає до сліз

Спогади – як шрами на серці

Ніякі лозунги, ніякі найсолодші слова про минуле не зітруть правди про нього. Правда викарбувана в Марії Андріївни шрамами на серці.

– При нас, дітях, старші мало говорили, але я добре запам’ятала, як хату обступили так звані «стрибки» (загони стрибків, чи «істрєбітєлєй», формували з колишніх партизанів, партійно-радянського активу, комсомольців, безпартійних, фізично здорових чоловіків і жінок, які проявили себе з хорошого боку стосовно радянської влади в період німецької окупації, – авт.), шукали повстанців, моїх дядьків та тітку, – розповідає пані Марія. – Люди казали, що тітка Надя дуже гарною та доброю була. Її димом задушили. Привезли в село Тристень, поклали на площі, щоб усі бачили, яка чекає на кожного кара за зв’язки із повстанцями. Куди її забрали, не знаємо. Напевно, у той самий колодязь у Рожищі, де скидали тіла солдатів УПА. Володимира, кажуть, закопали на Озеранських могилках, але ніхто не знає, де саме. Діда, солтиса, судили за синів та в Сибір відправили. Там і загинув на шахті…

«Я просила Бога померти швидко», – історія Марії з Маріуполя

“Бабушку” сторонилися, бо ж родина “ненадійна”

У школі до Марії ставилися з пересторогою. Бувало, діти виступають на святі, а її, «бульбашку», не брали, бо ж родина «ненадійна», сторонилися. Усе терпіла, мовчала, хоча й гіркий клубок образи не раз підступав до горла.

– Тяжко мені було в житті. Якось пасла худобу, сиділа під скиртою, і так стало болісно на серці. Заплакала. Аж тут наче батько мене обійняв й промовив: «Не плач, дитино…», – згадує Марія Андріївна. Чи сон то був, чи ні – лише Богу відомо.

Але після тих слів серце дівчини втішилося, і стало легше жити.

Закінчивши семирічку, відразу пішла в колгосп працювати.

– Тяжко було, але якісь веселі люди були, – усміхається пані Марія. – Бувало, йдемо чи їдемо на возі – співаємо. На роботі
вільна хвилина – співаємо. Кажу онукам, що вони б і дня не витримали так працювати, як ми. Скільки то сили треба було докласти! Але раніше люди міцніші були: на морозі льон тіпали, зранечку до праці бралися.

“Хай тяжко робити, аби не сидіти”

У шістнадцять років Марія Андріївна вийшла заміж за свого односельчанина Івана Вінніка. Чоловік був старшим за Марію на чотирнадцять літ. Не один рік топтав фронтові дороги, замолоду спробував «солдатського щастя», був аж у Грузії. Статний військовий не зміг встояти перед Маріїною красою, бо й справді дівчина з довгою косою та великими щирими очима не одному припала до душі. Але, видно, Богом була вже вимальована доля. Справили вечірку і пішли попід руки топтати споришеву дорогу своєї долі.

Вісім діток дарував Господь подружжю Вінніків: п’ятеро доньок та троє синів. Чи важко було – Марія Андріївна вже й не пам’ятає, бо все, чого боялися очі, робили руки. Сама пряжу пряла, сама шила одяг, в’язала та прала, аби дітки завжди були чистими та доглянутими. Подружжя завжди тримало велике господарство. Дружина зрання до смеркання працювала в колгоспі, а чоловік – завклубом. Не думалося про те, що, де й чому болить, бо ж знала: немає від кого помочі чекати. Тож самі з чоловіком
будували своє гніздечко.

Уже двадцять два роки, як помер її Іван

Діти порозліталися по світу. Радіє серце матері, що всі мають свої родини. Тішиться бабуся успіхами вісімнадцятьох внуків та чотирнадцятьох правнуків. От ще б здоров’я було – та в поле б піти, грядочку прополоти…

Але вже майже рік, як не може підвестися з ліжка. Забрала донька Марію Андріївну до себе у Рожище. Але, як каже сама бабуся, душа її лишилася в рідному Квітневому. Там, у тій хатині, де кожен куточок гріє серце, де пестила своїх голуб’ят, де криниця та квіти, де пташки по-іншому щебечуть, а роси щоранку мочили ноги, коли йшла на свій город.

– Хай тяжко робити, аби не сидіти, – зауважує мудра жінка.

Крається серце старенької, а думки складаються рядочками у вірші. Понад шістдесят уже записала під диктовку донька, бо ж у бабусі пальці відмовляються ручку тримати. Багато написала для дітей. Правнучки люблять прабабусю, бо для кожної складає окремий поетичний подарунок.

Доля Марії Андріївни – яскравий приклад того, що зміни часів, влади і навіть епохи не впливають на духовно багатих людей. Вони завжди горять, як зірки, і своїм світлом осявають усе навколо.

Нещодавно Марія Віннік зустріла ювілей – 75 літ накувала зозуля. До берегині родинного вогнища приїхали рідні серцю люди. Вітання, квіти, подарунки. А вона тихо втирає непрохані сльози і просто радіє тому, що всі зібралися разом.

Авторпка – Ірина Зенц

З архіву газети “Сім’я і дім” 

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook