На похороні була жінка-опора. Їх одразу впізнаєш, людей-опор. Вони горюють в міру. В міру заспокоюють. І міцно стоять на ногах. Простягають руку, коли потрібно. Підставляють плече. Підтримують.

Усі згуртувалися навколо опори

Красива блондинка років п’ятдесяти п’яти в практичних туфлях на низьких підборах була серед тих, хто проводжав.

Померлий — він, як той, хто їде далеко і надовго. І його прийшли провести. І ця жінка з яскравими блакитними очима непомітно все робила, організовувала, впоралася. І тихо говорила потрібні слова. Не несла позитивну маячню. Не вигукувала бадьорі гасла. Не сипала банальностями. А все до толку. І доречно. Хоча й сама сильно сумувала.

Усі непомітно згрупувалися навколо неї. Навколо опори. Хоча це була маленька жінка з тихим голосом. І від неї виходила сила. Сила опори. Ми стояли поряд. І потім обнялися, хоч уперше побачилися. Як два старі солдати, не по-жіночому. Коротко та діловито.

Це її сутність – бути опорою

У звичайному житті це пересічні люди. Але подивіться на них у важких та сумних обставинах! Вони беруть командування. Управляють усім. Справедливо розподіляють ресурси. І всіх підтримують. А потім знову йдуть жити своє звичайне життя.

І людство вимерло би без людей-опор. Без маленьких жінок у туфлях на низьких підборах, без жінок, на яких можна спертися. І в їхніх блакитних очах — вікова мудрість та сила.

Тільки от зазвичай людині-опорі нема на кого спертися. Лише на себе саму. І не надто цінують таких людей, поки не захитається світ і життя. І тому дуже потрібно міцно стояти на ногах. З усіх сил. Що ми й робимо.

Авторка – Ганна Кір’янова