Подруга привезла сина на море. Син – гарний хлопчик 12 років, ще не зовсім підліток, але майже. Вийшов на пляж, презирливо надув губи: все не так… Немає парашутів, може мутне і пляж не дуже. Ось узимку в Дубаї були парашути.
«Настя, – пише подруга, – як його втішити? А якщо він взагалі не буде купатися? Що робити?”. «Скуштуй, – пишу, – місцеву рибу. І вино. Ось така моя професійна порада».
Ще одну подругу донька, чарівна дівчинка, схожа на Герміону, звинуватила, що вдома бардак. «Блін, – каже подруга, мало не плачучи, – я згодна, бардак, другий тиждень пропилососити ніколи, то звіт здаю, то в лікарню до тітки Лєні біжу, то на спорт – ну, може, і не треба було на спорт, я а могла пропилососити в цей час».
Ще одному другу дочка пихато заявила: «Ну щоооо, ти в червні мені нарешті купиш х-box, чи в тебе знову мало грошей?». Другу соромно, бо грошей справді замало. І вони потрібні на інші витрати. І він відразу не батько-молодець, який забезпечує свою дитину всім необхідним (у тому числі теплом, підтримкою та велосипедом), а лузер, у якого третій місяць не вистачає грошей на x-box.
Так ось це – пастка.
Цікаво, що в неї, в цю пастку, зазвичай провалюються найвідповідальніші і найчуйніші батьки. Ті, хто по-справжньому намагається бути хорошим, і їм правда не все одно, як дитина почувається. Кому все одно, ті невразливі для закидів. Страждають батьки, у яких витрати «на дитину» (навчання, репетитори, лікування, розваги, модні штуки) – якщо не найбільша, то точно помітна стаття в бюджеті.
Але все-таки вони, налякані книгами про дитячі травми та батьківську черствість, самі нескінченно сумніваються: а чи не замало, ох, чи не замало я роблю? А чому тоді дитині замало? Може, треба більше старатися?
Ні. Потрібно старатися менше.
Ми всі (ок, не всі, але багато хто) віримо в те, що якщо бути добрими турботливими батьками, намагатися і все робити правильно, то дитині «сподобається». Вона оцінить. Вона буде вдячною.
Насправді дитина дуже поганий оцінювач.
У неї – це начебто й очевидно, але не очевидно, – немає надійних критеріїв, за якими вона могла би оцінювати нашу батьківську роботу як «хорошу» чи «погану». У неї дуже мало життєвого досвіду, вона ніколи не була на нашому місці, відчуття ще часто обманюють її. Особливо підлітка, якого гормони взагалі жбурляють туди-сюди, як м’ячик.
Дитина – як і будь-яка людина – думатиме, що нам все дається легко і нічого не варте, хоч прибирання, хоч заробляння грошей. А якщо ми чогось не робимо, то з вредності та дурної впертості.
Поки вона не дізнається, що це не так.
Дитина – як і будь-яка людина – вважатиме, що «добре» це колись краще, ніж «нормально». І якщо зимове море в Дубаї, подарунки, модні гаджети, чистота в будинку, до того ж уважний терплячий батько – це її «нормально», то, з одного боку, можна порадіти за неї, серйозно. З іншого боку, їй нема звідки дізнатися, що буває якесь інше «нормально».
А воно буває.
Дитина не може оцінити, чого це «нормально» коштувало і варте нам. Вона не бачить, від чого ми відмовляємось і як намагаємося. І не справа дитини, а особливо підлітка, ставити нам як батькам заслужену п’ятірку (ок, якщо хочете, п’ятірку з мінусом).
І вже точно це не справа суспільства – адже воно, як немовля, вважає, що ми повинні ще більше старатися, і ще, і ще, і ще.
Цю п’ятірку можемо поставити собі лише ми самі. Можемо, і навіть, я сказала б, повинні.
Це нам – не нашим дітям та не зовнішнім глядачам – доводиться намацувати точку, в якій відбувається перетворення. Коли наші діти з ніжних малюків, яким потрібна турбота, тепло, безпека та «все найкраще», перетворюються на підлітків, яким потрібне щось зовсім інше.
Їм потрібно, щоб було що долати і з чим справлятися. І проблеми потрібні, і обмеження.
Їм іноді, уявіть, треба, щоби сказали: «Брудно? Зайчик, прибери і вимий підлогу. Тобі ліньки, але мені, повір, ліньки набагато більше. І я дуже втомилася».
Їм іноді дуже корисно чути: «Не подобається море? Ну, придумай щось, щоб не псувати мені відпустку, бо мені подобається».
І навіть ось цю безглузду, що дратувала нас у дитинстві батьківську фразу «Я гроші що, друкую?» – можна іноді реабілітувати.
Ми їх правда не друкуємо.
І знаєте, дітям справді потрібно, щоби хтось розповідав їм про гроші. Що їх досить складно заробляти. Що більшість із нас не досягають таких успіхів, як Ілон Маск. Та що там, навіть стати начальником відділу закупівель – іноді велика праця та удача. Грошей часто не вистачає на щось і це нормально.
У нас, батьків, ніде не заховано нескінченного джерела багатств і сил, терпіння та самопожертви. Дуже шкода. Але всім буде краще, якщо дитина знатиме про це.
Найкраще буде, якщо ми самі помічатимемо заслуги. Тоді й дитина, якщо пощастить, помітить не тільки те, чого батько не купує і не робить, але і те, що робить. Не пил на полицях, а те, що попередні 10 років хтось його періодично витирав. Що в холодильнику є їжа, а у самої дитини – теніс та репетитор з англійської.
Мистецтво тут у тому, щоб показати це дитині, не нападаючи на неї. Не встаючи в позицію обвинувача і не шпурляючись словом «невдячний».
Не «невдячний». А недосвідчений.
А якщо ми хочемо подяки – то чому б і не показати, за що, в принципі, можна бути вдячними іншій людині? Та за все, буквально за все можна – за приготовлену вечерю та за кросівки у подарунок, за втіху і за те, що наш одяг чарівним чином випраний, за те, що хтось планує наш відпочинок і терпить у своєму будинку наших друзів. І як дякувати, дитина теж не знає. Покажіть. Розкажіть. Ця навичка не формується «сама» і не береться з повітря.
А вона безцінна.
Вона набагато корисніша, ніж навичка «вважати іншого винним» і «бути незадоволеним». Колись саме за неї вам і будуть вдячні. Хоча це й не точно.
А поки що скуштуйте рибу та вино.
Анастасія Рубцова
