Світанок. Наш спільний…
— Якого кольору твоя любов до мене? — запитую в нього, ще геть сонного.
— Що?
— Запитую, якого кольору твоя любов до мене?
— Я не зрозумів запитання.
— Ну, добре. Тоді запитай у мене, якого кольору моя любов до тебе.
Він потягнувся, позіхнув і на видиху ледь розбірливо запитав:
— Ну, і якого ж?
— Зеленого!
Він перестав позіхати і пильно подивився на мене.
— А чому не червоного? — запитав з посмішкою.
— Тому що червоний — це пожежа, це вогонь, полум’я.
— Але саме червоний і асоціюється у всіх з любов’ю!
— Не у всіх, а тільки у тих, хто «горить»!
— А ти, значить, не «гориш»?
— Ні.
— Спасибі. Приємно на початку дня дізнатися, що вона, бачте, тобою не горить.
— А хіба це погано? У мені горить багаття. Спочатку воно горить дуже сильно, тому що ти зробив усе правильно, як по писаному. Ти до мене вже не раз «розводив багаття» і тому знаєш технологію. Спочатку ти знайшов зручне для цього місце, потім зібрав поблизу сухих гілок — заяложених компліментів і знаків уваги, правильно їх вибудував. Цього цілком достатньо, щоб розпалити вогонь. Потім ти підкидаєш туди дрова товстіші, потім кидаєш поліна. Поки ти збирав «дрова», які будуть горіти в моєму «багатті», то втомився. Багаття горить яскраво, тобі тепло і ти задоволений. Але ось воно починає гаснути. Поблизу нічого немає, що можна було б підкинути, а бігти кудись уже немає сил. Можна продовжити задоволення — зняти з себе одяг і принести в жертву язикатому чудовиську, але мине трохи часу і це теж перегорить, але тепер ти не зможеш навіть нікуди піти, ти зв’язаний. А багаття все одно погасло.
Ось і виходить, що така любов з червоного кольору дуже швидко перетворюється на сірий — як вогнище на дим.
Він повернувся набік, підпер голову долонею. Сонливість минула, він посміхнувся:
— Цікаво, а жовтий?
— Про жовтий взагалі не хочу говорити — якийсь зрадницький колір. Привертає увагу, ти на нього дивишся-дивишся, а потім усе навколо здається жовтим! І взагалі очі від нього болять.
— Ну, добре, це зрозуміло. Чорний теж зрозуміло — це не колір любові.
— Ні, почекай. Любов буває всіх кольорів! Вона сама по собі — веселка! Щоразу повертається до людини новим відтінком.
— Ну, не чорним же! — вступив він зі мною в суперечку.
— А чому ні?! Хіба не буває такого, що любов робить людину злішою? І це ми говоримо не про невзаємне кохання — тільки про взаємне! Ідеться про те, як люди впливають один на одного, це як змішування фарб. Ти — біла фарба, я — чорна, яка з них «сильніша»?
— Чорна, звісно!
— Чому це?! Сильніша та, якої більше. Але навіть якщо їх змішати в рівній пропорції, то «чистого» кольору вже все одно не буде. Ось так і люди. Хтось один «заливає» іншого своїм кольором, тому що його в нього забагато, а той або приймає, не пручаючись, нав’язуваний відтінок, забуваючи при цьому про своє, або вступає в боротьбу за «поєднання» кольорів.
Він дивився на мене дуже уважно.
— Фіолетовий, — немов виносячи вирок, промовив.
— Ні. Моя любов до тебе не може бути фіолетовою: по-перше, я не люблю цей колір, а по-друге… ні, на цьому і зупинимося.
— Блакитний, синій, — не вгамовувався він.
— Нічого не можу з собою вдіяти: блакитний для мене — це небо! Небо — це птахи, птахи — крила, крила — мрія! Ну а мрія — це молодість. Значить, блакитний колір більш притаманний юній любові. Синій для мене — це колір всепрощення.
— Зелений, — м’яко сказав він.
— Зелений, — повторила я і глибоко зітхнула.
Зародження чогось нового — це зелений колір
У кімнаті повисла тиша. Він не зводив з мене очей.
— Щоранку ми прокидаємося в одному ліжку, — нарешті почала, — я бачу у вікні ранкове світло і бачу тебе. Початок нового дня. Зародження чогось нового — це зелений колір. Кожен ранок починається по-різному: то мене будять золоті промені сонця, пробиваючись крізь щільні штори, то я прокидаюся від шурхоту сірого дощу. Взимку я бачу у вікні білий сніг. Влітку — зелене листя. За вікном картина змінюється, а в нашій спальні — ні: кожен мій ранок починається з тебе. Значить, новий день — це ти. Це зелений.
Я годую тебе сніданком і незмінно ставлю перед тобою горня зеленого чаю. Я знаю, який саме зелений чай ти п’єш, і щоразу, коли бачу таку пачку на полиці в магазині, я завжди забираю одну з собою, навіть якщо вдома таких уже дві. Навіщо? Тому що не хочу залишати твій чай, а значить, тебе комусь іншому. І це — зелений.
Я знаю — ти не любиш мою зелену сукню, тобі здається, що вона «занадто коротка». Саме тому мені хочеться надягати її частіше, але не для того, щоб подразнити тебе, а для того, щоб не розлучатися з тобою цілий день, нехай навіть подумки. Це теж — зелений.
Буває, ми не розуміємо одне одного й навіть сваримося. Знаючи мою запальність, ти перший робиш крок назустріч. У цій ситуації ти завжди дотримуєшся синього кольору — ти мені прощаєш, тоді як мене «заливає» їдкий жовтий. Але ти підходиш зі спини, обіймаєш, утикаєшся обличчям у мою шию — і фарби змішуються. А знаєш, що буде, якщо змішати дві акварельні фарби: синю і жовту?..
Уперше я повернула голову, щоб подивитися на нього. Він був дуже уважний. У відповідь на моє запитання ледь помітно хитнув головою.
— Вийде зелений колір, — відповіла я, не зводячи з нього очей.
Ми дивилися одне на одного, але я здалася першою і відвела погляд. Глянула у вікно — вже зовсім розвиднілось.
Я посміхнулася і знову повернулася до нього.
— То якого кольору твоя любов до мене?
Але він затулив мені вуста поцілунком…
Радимо також прочитати:
- Принципи зрілих стосунків, або “Бути ближче” – це не про відстань, а про увагу
- Те, що ми називаємо любов’ю, – насправді егоїзм
Мирослава Кирилова
