Давним-давно один юнак, залишаючи свою кохану, збирав речі. Він жив у її квартирі. Дівчина його повністю забезпечувала. Він десь працював, але заробленого було — сміх та сльози, тож їй він цих грошей не віддавав.
Якось дівчині набридло таке життя і вона коротко наказала юнакові збирати свої речі.
Збирався він довго, господарським поглядом оцінюючи те, що, на його думку, належить йому. Комп’ютер — безсумнівно, там усе його життя захопленого геймера. Телевізор — так, це теж його, адже вона не дивиться, їй ніколи. Мультиварка, мікрохвильова піч, гриль, вафельниця – зрозуміло, адже йому треба якось освоюватися з готуванням і самому годувати себе, а вона ще собі купить.
Якось так збирався цей хлопець.
Коли дівчина повернулася додому, вона виявила відкручені розетки, вікна без штор, сиротливі порожні кімнати без техніки.
А також тотальне зникнення туалетного паперу.
Дівчина зітхнула і набрала юнака: «Все розумію. Ти забрав техніку та тарілки з кухні. І Бог із ними, зі шторами. Та й телевізор забирай, дарую. Я ще зароблю, а в тебе, мабуть, останній шанс у житті. Одне мені скажи — папір туалетний тобі навіщо?».
Юнак помовчав секунду, ображено засопів і заявив: «Я завжди знав, що ти дріб’язкова і жадібна жінка, Свєта. Завжди! І кинув слухавку».
Світлана зараз обіймає керівну посаду у сфері охорони здоров’я, щаслива дружина та мати. Вона досі регоче, згадуючи цю історію, яка навчила її безтрепетно обрубувати непотрібне, відпускати легко і приймати нові можливості, що вдосталь підкидала їй доля.
