Я спостерігала за ним збоку, ховаючись за деревом. Він стежив за якимось звірятком і був дуже захоплений цією справою. І раптом несподівано для мене, а надто для цього беззахисного пухнастика, пролунав постріл!

Я розплющила очі – це вистрілив мій “улюблений” будильник, але сьогодні це, на диво, потішило мене. Я солодко потягнулася і спіймала себе на думці, що мені не хочеться вставати, мити голову, снідати… Дзвінок. Ніде дітися, схоже, сьогодні день не для сну. Із заплющеними очима я сповзла з ліжка й попленталася до телефону.

– Алло.

– Клапусю, ти чому не береш слухавку?

Коли мама назвала мене Клеопатрою, то помстилася за всі безсонні ночі, які провела біля мого ліжечка. І тепер моя подружка Лялька знущалася як могла. І Клапуся – ще не найгірше, що вона могла вигадати.

– Ти що, спала? Я тебе розбудила? Чому мовчиш, далі спиш? Ти хоч пам’ятаєш, який сьогодні день?

– Лялю, я тебе обожнюю зранку в неділю, а надто коли на годиннику немає й дев’яти.

– Натяк зрозуміла, пудрю носик і через тридцять хвилин буду в тебе.

Через два місяці Лялька (моя однокласниця і подруга дитинства) виходила заміж. І зараз ми їхали в салон купувати їй весільне плаття. Їй уже двадцять сім, і вона просто пищить, так хоче заміж.

З Вадимом вони зустрічаються три роки, тож коли він запропонував одружитися, вона не просто погодилася, а кинулася йому в обійми і ледь не розплакалася.

Хоча, знаючи Ляльку і її бажання прибрехати, я не виключаю, що вона сама кинулася йому на шию й запропонувала одружитися. Від цього суть справи не мінялася, тому я швидко помила волосся, одяглася й стала чекати на Ляльку. Через двадцять хвилин ми вже поспішали в салон “Молодята”.

– Клеопуню, я така рада. Вадик нарешті зрозумів: я найкраще, що могло трапитися йому в житті.

Лялька просто літала від щастя, а я була рада за неї. І абсолютно не заздрила, бо любила її як сестру, і була щаслива, якщо щасливою почувалася вона. Я не помітила, як пролетів час, і вже Ляля стояла переді мною в шикарній весільній сукні. Вона була худенькою і через це здавалася геть дівчиськом.

– Ти просто ангел у цьому платті, але рукавички потрібні інші…

І ось тоді, коли Лялька погналася до своєї модистки виправляти вади вбрання (бо догодити їй було не так просто), я вийшла із салону й попрямувала до тролейбуса.

– Ви виходите заміж? – пролунав голос за моєю спиною.

Я повернулася. Хотілося побачити високого блондина з карими очима і широкими плечима, звичайно ж, на білому (ні, не коні!) “Мерседесі”. Але побачила я трохи інше. Стрункий, середнього зросту брюнет із зеленими очима та чарівною усмішкою.

– Чому ви так вирішили?

– Адже ви щойно вийшли із салону весільного вбрання.

“Справді, логічно”, – подумала я.

– Ні, я не виходжу заміж. Хоча не розумію, яким чином до цього причетні ви?

– Якщо ви пообідаєте зі мною, я неодмінно розповім вам, – він був схожим на хлопчиська, якому сподобалася дівчинка, а він не знав, як сказати їй про це.

-Вибачте, але я не можу. Сьогодні в мене інші плани.

– Тоді, можливо, ви залишите свій номер телефону і я передзвоню до вас? – він став говорити дедалі швидше, начебто боявся не встигнути сказати щось дуже важливе.

– Не думаю, що це дуже гарна ідея.

– То хоча б ім’я, тільки ім’я такого прекрасного створіння? – не заспокоювався він.

– Клеопатра, – відрізала я, бо справді поспішала.

Мовчання. За мить до нього повернувся дар мови:

– Ви жартуєте? – образився він.

– Аж ніяк.

– А мене Вадим, дуже приємно з вами познайомитися, Клеопатро, – і простягнув руку.

-І мені теж, – я потисла його руку. – Вибачте, але я справді поспішаю. Хай щастить.

І поки він мовчав, я швидко повернулася на 180 градусів і попрямувала до тролейбуса.

Дорогою додому у мене не виходив з голови його образ. Дуже вже знайомий. Вадим, Вадим… Точно, я бачила його раніш – це наречений Ляльки. Вона показувала мені його фотографії. Особисто ми не були знайомі, тому що Ляля боялася комусь показувати “свого нареченого” – а раптом наврочать і вона знову не вийде заміж.

– І за що моїй Лялечці таке покарання?! Ну чому вона завжди зустрічає чи то бабіїв, чи то аферистів, як, напевне, і цього разу. Адже в неї власна двокімнатна квартира, а він, зважаючи на все, тільки через це й одружується, – міркувала я, підіймаючись у ліфті до себе додому.

У роздумах я підійшла до дверей. Ключ не вставлявся – отже, хтось замкнувся зсередини. Я подзвонила у двері. Двері незабаром відчинилися…

– Привіт, кохана. Де це ти ходиш, уже пізно, – він стояв у своєму улюбленому домашньому халаті.

– Привіт, коханий, – я обійняла його так міцно, начебто ми не бачилися цілу вічність, – як я за тобою скучила за ці вихідні. Наступного разу повеземо дітей до бабусі разом.

-Я тільки “за”. Щось трапилося? – він перелякано дивився на мене.

– Ходімо на кухню, ти зробиш мені чай, а я розповім тобі, як мені поталанило дев’ять років тому, коли я зустріла тебе. І як сильно я тебе кохаю…

Надія ШУЛЬЖЕНКО