Якось мене запитали:
— А чим ти займаєшся?
І я, вперше за багато років, спокійно відповів:
— Нічим.

Це прозвучало як зухвальство у світі постійної зайнятості. Немов я плюнув у ікону продуктивності. Ніби я сказав: я більше не граю за вашими правилами. Бо нас навчили, що «робити» означає «бути», що «рухатися» — це «жити». Твоя цінність вимірюється швидкістю твого безперервного галопу. І якщо ти зупиняєшся, ти наче зникаєш — випадаєш із гри, з реальності, з життя. І стаєш ніким.

Але саме тоді, коли я зупинився, я почав бути кимось. Коли я відмовився від постійного «роблю» і почав просто бути.

Я повернувся у світ, де існування не потребує пояснень. Де не потрібно доводити право на відпочинок і не треба виборювати місце для себе. Я просто хочу дихати.

Сьогодні навіть відпочинок став проєктом. Треба «заслужити» його. Потрібно дожити до нього. Треба запланувати. Потрібно спочатку працювати, а потім дозволити собі трохи перепочити, як нагороду. І лише після всіх завдань — трохи відпочити. Відпочинок – як нагорода.

Але я більше не хочу бігти галопом в очікуванні нагороду.

Я хочу жити як живий

Не колись. Не потім. А зараз.

Найгірше — коли навіть зупинившись, ти не можеш відпочити. Коли твоє тіло зупинилося, а всередині все ще мчить. Коли навколо тиша, але нервова система все одно готова до бою. Наче життя — це безперервний окоп.

Свято? Потім. Вихідні? За кілька днів. Поїздка? За місяць. А потім — смерть. І тільки тоді можна буде розслабитися. Але поки що мчиш галопом. Втомився? Випий кави. Впав? Візьми таблетку. Прокинься — і знову вперед.

Якось мені вручили грамоту: «Ви незамінні».
А тепер я думаю: єдине, чим цей світ готовий нас замінити — це труна.
І тільки тоді можна буде зупинитися.

Але я хочу зупинитися інакше.
Я не хочу бути героєм, який загинув на фронті продуктивності. Я хочу просто стояти. Дихати. І не робити. І, чорт забирай, це найважче. Бути важче, ніж робити.
Залишатися важче, ніж бігти.
Дивитися на небо, коли календар кричить: «Ти ж втратиш час!» — майже подвиг.

Але я хочу відчувати

Я хочу згадати, як це — ходити босоніж по піску без мети. Як це не поспішати. Як це любити, не для результату, а просто бути.
Я хочу згадати, як це — не відповідати на вимоги світу, а просто слухати своє дихання.

І ось тоді, вперше за довгий час, я відчуваю, що я є.
Я не функція. Я не результат. Я не носій відповідальності.
Я людина.

А ти…
Побудеш поруч? Просто поруч. Без мети. Без користі.
Просто потримай мене за руку.
Мені не потрібно нічого пояснювати.
Я не хочу більше тікати від себе.
Я хочу бути собою.

Все, за чим я гнався, все, чого домагався, давно вже чекає на мене.
Воно сидить на краю мого ліжка, мовчки дивиться на мене.
Я просто не помічав цього, бо надто швидко біг.
А тепер я дивлюся в небо.
Дихаю.
І відчуваю: моє серце живе.
Я не втратив себе. Я просто забув, як це — зупинятися.
Але ти теж вмієш це робити.

Іноді.
Просто.

Хочеш разом?

Сядьмо на краю цього дня, звісьмо ноги в тишу і просто помовчімо.
Без аналізу. Без користі. Без виправдання.
Тому що не все повинно бути корисним.
Іноді єдина справжня користь — це просто бути поряд.

А підсумувати… страшно.
Тому що нас навчали підсумовувати, завершувати, робити висновки.
Але в житті, що просочується між пальців, є лише один підсумок:
Ти або є, або тебе немає.
Ти або тут, або вже втікаєш.
Жодна продуктивність не замінить тобі відчуття «я живу».

Порада?
Зупинися, перш ніж тебе зупинять.
Вимкни звук.
Прислухайся до свого дихання, не лише грудьми, але й душею.
Відчуй: ти не повинен заслуговувати на своє існування.
Ти вже тут — і цього достатньо.
Прогуляйся сьогодні не заради здоров’я, а заради повернення.
Зроби чай не за звичкою, а як ритуал буття.

І згадай: все, що ти шукаєш, не десь у майбутньому.
Воно вже тут.
Воно в тобі.

Нехай сьогодні не буде продуктивним, а просто буде сьогоднішнім днем.
Нехай ти нічого не відзначиш у списку справ.
Але відзначиш себе — у житті.
Ти є.
Цього достатньо.
Більше, ніж достатньо.

І гонитва за досягненнями зникає.
А ти залишаєшся.
Живий.
Справжній.
Тут.

Радимо також прочитати:

За Пшемиславом Твардовскі