Вчора я звільнилася з посади. Без вихідної допомоги та подяки від керівництва. Я просто залишила на кухонному столі торт, на який витратила ніч, підняла сумку і вийшла з їхнього життя за розкладом.
Моїм босом була власна донька. Моєю валютою — «ну ти ж бабуся, ти ж розумієш». Але вчора курс цієї валюти обвалився. Виявилося, що шість років мого життя коштують менше, ніж шматочок пластику зі скляним екраном.
Мене звати Олена, мені 64
Держава вважає мене пенсіонеркою, яка тихо доживає віку в однокімнатці. Насправді я – багатофункціональний термінал:
Логістика: розвезення двох онуків (9 і 7 років) по гуртках через київські затори.
Клінінг: ліквідація наслідків «творчого хаосу» в квартирі, де метр квадратний коштує як моя пенсія за рік.
Харчоблок: приготування «еко-біо-безглютенової» їжі, яку діти все одно розмазують по столу.
Психотерапія: вислуховування скарг доньки на «токсичний менеджмент», поки сама працюю її особистим безкоштовним менеджером.
Моя донька Оксана будує кар’єру
Її чоловік Андрій – вічно «на мітах». Вони – обличчя сучасної молоді: смузі, тривожність і тотальна нездатність вимити за собою чашку. Коли народився перший онук, вони прийшли до мене з обличчями учасників кораблетрощі.
«Мам, няня з агентства бере 200 гривень за годину плюс таксі. Ми не потягнемо. А ти ж своя… Ти ж не чужа людина».
І я стала «своєю». Тією, хто знає кожну тріщину на стелі в їхній дитячій, але не має права голосу.
А потім з’явилася Тамара. Мати Андрія. Вона живе в Одесі, «дихає морем» і публікує сторіз із келихом червоного. Вона – Бабуся-Свято. Вона приїжджає двічі на рік, пахне Chanel і знає про онуків рівно стільки, скільки написано в їхніх профілях у соцмережах.
Вчора був день народження старшого, Артема
Я готувалася три місяці. Я не просто в’язала плед. Я шукала спеціальну гіпоалергенну вовну, вираховувала візерунок «шахматку», щоб він нагадував йому гру, яку він любить. Я пекла торт з спеціального сиру, бо в меншого непереносимість лактози. Я була там з сьомої ранку, щоб до приходу гостей дім виглядав як з обкладинки журналу.
О 18:00 Тамара влетіла у квартиру як яскравий тропічний птах.
– Де мої чемпіони?! – вигукнула вона, не знімаючи окулярів Gucci.
Діти, які ще хвилину тому нили, що їм нудно зі мною, кинулися до неї. Вона не стала питати, як справи в школі. Вона просто відкрила фірмові пакети. Два новенькі ігрові планшети. Найпотужніші.
– Бабуся Тома знає, що вам треба! – підморгнула вона. – Жодних лімітів за часом, сьогодні свято!
Кімната заповнилася електронним дзижчанням. Артем і Денис просто зникли в екранах. Вони навіть не помітили, як я підійшла зі своїм пледом.
– Артемчику, дивись, який м’якенький… я його для тебе…
– Ба, поклади десь там. Не заважай, у мене стрім! – кинув він, навіть не озирнувшись.
Оксана з Андрієм дивилися на Тамару з обожнюванням.
– Ой, Тамаро Іванівно, ну ви даєте! Ви – найкраща бабуся у світі! – вигукнула Оксана.
Я глянула на свою доньку.
– Оксано, я в’язала це три місяці. Я пекла торт десять годин. Може, ми хоча б свічки запалимо?
– Мамо, не будь такою дріб’язковою, – відмахнулася вона. – Тамара подарувала їм емоції, прогрес. А твій плед… ну, це просто річ. Корисна, звісно, але нудна. Ти ж у нас «щоденна бабуся», мамо. Змирися.
«Щоденна бабуся». Інфраструктура. Як водовід: ніхто не помічає, поки тече вода, але всі лаються, коли стається порив. Щось у мені перемкнулося. Це не була образа. Це була чиста, крижана ясність.
Я підійшла до кухонного столу, зняла фартух і акуратно склала його.
– Оксано, Андрію. У мене для вас новина. Сервіс «Бабуся-24/7» припиняє підтримку вашого регіону.
В кімнаті стало тихо. Тільки Артем десь у віртуальному світі кричав “Наздоганяй його!”.
– Мамо, ти про що? – Оксана нахмурилася. – Торт різати будеш?
– Ні. Торт розріже Бабуся-Свято. Разом із планшетами вона отримала бонус: право мити посуд, збирати брудні шкарпетки під диваном і завтра о восьмій ранку везти дітей на англійську через увесь затор на мосту.
Тамара поперхнулася:
– Заради Бога, Олено, що за сцени? У мене завтра запис на пілінг!
– Скасуйте, – усміхнулася я. – Ви ж «найкраща бабуся у світі». Тепер настав час підкріпити цей титул справами.
Я взяла сумку.
– Мамо, ти не можеш! – Оксана заступила мені шлях. – У мене завтра реліз! Андрій у відрядженні! Ти ж нас підставляєш!
– Ні, Оксано. Я просто повертаю тобі твоїх дітей. Ти казала, що я – «щоденна»? Так от, сьогодні у мене нарешті починаються вихідні.
Я вийшла, не озираючись.
48 годин по тому
Мій телефон – це кладовище пропущених дзвінків та істеричних повідомлень.
19:30: «Мамо, це не смішно. Повернись».
22:00: «Діти не лягають без тебе! Вони б’ються через ці планшети!»
08:15 сьогодні: «Ми запізнилися всюди! Тамара поїхала, сказала, що в неї мігрень! Мамо, благаю!»
А я? Я зараз сиджу в невеликій кав’ярні. П’ю лате, який мені зробив професійний бариста, а не я сама собі в перерві між пранням.
Моя спина не болить. Мої руки не пахнуть хлоркою чи цибулею.
Я зрозуміла головне: «сім’я» занадто часто означає «безкоштовна експлуатація старших».
Ми виховали покоління, яке вважає жертовність батьків природним ресурсом, як повітря.
Я люблю своїх онуків. Але я більше не буду їхнім фоновим шумом. Сьогодні я куплю собі квиток у театр. На вечірню виставу. А плед? Плед я залишу собі. Він занадто теплий, щоб віддавати його тим, хто звик до холоду рідких кристалів.
Радимо також прочитати:
