– Втомилася бути доброю для усіх! Забагато зобов’язань! Із пелюшок тебе повчають: мусиш бути такою, мусиш робити отак! Вчитися, заробляти пенсію, ростити дітей, щоб було кому склянку води на старості подати. А якщо діти в Америку виїдуть? То й на похорон не прилетять. Збридло усе це слухати, – голосно виплакувала обурення Улянина подруга.

Вони з Інною сиділи у скверику, їли морозиво «з пачки». Неподалік читала газету доглянута літня жінка, вбрана зовсім не по-тутешньому: на руках мала купу браслетів, на ногах – казкові босоніжки з червоної шкіри, розшитою стразами.

У якусь мить жінка відклала газету, попросила вибачення за втручання у розмову і професорським тоном звернулася до Інни:

– Маєте рацію. В Україні, якщо дівчина після школи не пішла в інститут, до 25 років не вийшла заміж, не народила дітей – вона неповноцінна. Так вважає наше надто патріархальне суспільство, таким чином не даючи жінці часу подумати, чого вона справді хоче, куди має рухатися, щоб бути щасливою. Якщо щасливі жінки, то щасливі їхні діти й чоловіки, це мільйони людей! Українці вперто «продукують» слухняних доньок, дружин, мам і колег. Рабинь заради людей.

– Але я нікому нічого не винна, я не власність чоловіка чи країни. Маючи два дипломи, не можу забезпечити навіть нормальний побут, одягаюсь у секонд-хенді, вимушено вегетаріанствую. Усе, крапка. Хочу заміж за іноземця, байдуже – за коханого чи не дуже, – Інна люто вибанячила очі й не приховувала емоцій, навіть не познайомившись зі співрозмовницею.

– Коли українки виходять за іноземця, кожній здається, що це фінал казки про Попелюшку. Тепер вони із принцом житимуть довго й щасливо. Насправді це тільки початок. Ви опинитеся в чужій країні з чужою мовою та іншими звичаями. Це величезний стрес. Може статися так, що ніколи не порозумієтесь із своїм чоловіком як із людиною, – далі професорствувала незнайомка.

– Звідки ви усе це знаєте? – лютувала Інна, не зважаючи на Улянині щипання за бік, смикання за спідницю, вгамуйся, мовляв!

– Дівчатка! Можна я вас обох так називатиму? За свої шістдесят років я мала чотири весілля: два тут, два з іноземцями. З нашими мужчинами легко зійтись, а от бути жінкою важко. Мусиш стати стервом. Забагато гарних й охочих конкуренток навколо. І на підтримку краси грошей бракує. За кордоном, навпаки, є усе, щоб мати вигляд пані. Однак чоловіки тебе вважають рівноправним партнером, а не слабкою, домашньою істотою. Там кожен сам за себе, – зітхнула незнайомка.

– І який вихід? Старіти вдома, в бідності, в недоносках закордонних панів? Чи таки ризикнути, спробувати пожити не на
задвірках, а на першій лінії Європи? – не вгавала Інна.

– Вихід? Просто жити. Шукати й робити своє. Кількість шлюбів, дітей, випадкових мужчин, грошей та пластичних операцій – то усього лише таємна жіноча статистика, – сумно посміхнулася незнайомка, простягаючи Інні руку.

– Я теж Інна. Двадцять років тому також сиділа на отій лавці, що ви зараз. Чекала бус на Італію. Бачу, вдома нічого не змінилося.

Світлана ФЕДОНЮК, з архіву газети “Сім’я і дім”