Жінка відтягувала цей момент до останнього, але цей день настав. День, коли її чоловік пішов на роботу, а вона зібрала речі, взяла свого дворічного сина і пішла з дому до своїх батьків…
Мама зустріла мене і сказала, що вони з батьком не покинуть мене і допоможуть в усьому.
«Але перш ніж ти остаточно підеш від чоловіка, — сказала мама, — виконай одне моє прохання». Вона поклала переді мною аркуш паперу, провела вертикальну риску посередині й попросила в першій колонці скласти список того, що мене дратує у Біллі настільки, що з ним неможливо жити. Я вирішила, що в другій колонці вона попросить мене написати список його позитивних якостей, і точно знала, що він буде набагато коротшим.
Ну, ось, я знала, що написати у першій колонці:
- Білл постійно розкидає свої речі.
- Ніколи не каже, куди він пішов.
- За столом гучно сякається і невиховано поводиться.
- Ніколи не робить мені гарних подарунків.
- Він неохайний і скупий на гроші.
- Ніколи не допомагає мені в хатніх справах.
- Завжди мовчить і не спілкується зі мною.
Цей список продовжувався, продовжувався, доки місце на сторінці закінчилося. Тепер я мала незаперечний доказ, що жодна жінка не стане жити з таким монстром!
Із самовдоволеною усмішкою я сказала до мами: «У другій колонці треба описати його позитивні якості, так?» Але мама відповіла, що й без цього знає його сильні сторони. Натомість вона попросила мене описати мою реакцію на кожен із його недоліків. Навпроти кожного пункту — що я робила у відповідь на таку його поведінку.
Це вже було набагато складніше, я не чекала, що мова піде про мене. Але я знала, що мама не залишить мене у спокої, доки я не виконаю також цієї частини завдання. Тож я почала писати.
Що ж я робила у відповідь?
- Сердилась.
- Кричала і плакала.
- Мені було соромно перебувати поруч із ним.
- Корчила з себе мученицю.
- Хотіла вийти заміж за когось іншого.
- Вважала, що я гідна більшого.
- І взагалі, він мене не гідний.
І цей список був так само безконечний…
Тоді мама взяла цей аркуш і розрізала його навпіл просто по цій лінії. Вона взяла частину аркуша зі списком недоліків Білла, порвала і викинула у смітник, а мені вручила частину зі списком про мене, кажучи: «Ось, візьми цей список додому і подумай про це сьогодні. Нехай дитина залишиться у нас. А потім приходь, і якщо ти твердо вирішиш піти від Білла, ми з татом допоможемо тобі в усьому».
Я повернулася до свого дому й подивилася на цей список. Без першої частини з недоліками Білла він виглядав страшно. Я бачила відображення своєї жахливої поведінки і деструктивних учинків, і тільки тоді я зрозуміла, як по-дурному поводилася весь цей час.
Потім я замислилася над тими якостями, які мене дратували в чоловікові. І я зрозуміла, що там не було геть нічого страшного і непростимого. Я була така сердита, що навіть не помічала, як мені пощастило з чоловіком, — це була хороша, не ідеальна, але хороша людина.
Я повернулася до батьків. Дивовижно, наскільки інакше я тепер сприймала ситуацію. Тепер я відчувала спокій і вдячність. П’ять років тому я обіцяла бути з ним у здоров’ї та хворобі. А тепер я жахнулася, як просто я стала готова круто змінити своє життя і ледь не залишила дитину без батька всього лише через дрібниці та хвилинне роздратування! І коли Білл прийшов з роботи, ми з сином уже чекали на нього.
І я б хотіла сказати, що Білл змінився. Але ні, він не змінився. Він і надалі робить те, що мене дратувало. Але я змінила ставлення до його вчинків. І по сьогодні я вдячна мамі, яка своєю мудрою порадою врятувала наш шлюб.
Коли Біллу виповнилося 49 років, йому поставили діагноз — хвороба Альцгеймера, йому довелося піти з роботи викладача, і я доглядала свого коханого чоловіка. І коли мій син запитав: «Мамо, а що ми робитимемо, коли тато вже не зможе нас згадати?» — я відповіла: «То ми запам’ятаємо його, запам’ятаємо коханим батьком і чоловіком, і згадаємо все, чого він навчив нас, і як він любив нас».
Беккі Зербе, була заміжня за Біллом 29 років.
