Соромитись – нормально

Насамперед, варто сказати, що соромитися скоєними гріхами – це абсолютно нормально. Якщо людина, аналізуючи свої вчинки, бачить свої провини проти Бога і їй стає за них соромно, то це означає, що вона розуміє складність гріха, неправдивість своєї поведінки, жаль через те, що образила безмежну Божу любов та довіру.

Під час іспиту сумління всі погані вчинки постають наче в освітленні, ми бачимо їх без прикрас – такими, якими вони є. І стає соромно – через те, що ті чи інші кроки було зроблено проти Божої волі.

Казати правду, не прикрашати

Те, чого не варто робити, – так це під впливом сорому намагатись «загортати в обгортки» свої провини. Намагатись визнавати їх на сповіді так, щоби було якось більш прийнятно, насамперед для свого ж вуха. Наприклад, ходжу до церкви не дуже часто – а насправді ходжу раз в півроку. Є різниця, правда? Не дуже часто – це може бути не щодня для когось і т. д.

Сором за гріхи – це позитивний сигнал, що з нами і нашою совістю все добре, а не навпаки. Якщо ж, підготувавшись до сповіді, ми не відчуваємо сорому за вчинене – то тут може бути проблема, може варто трохи по-іншому, менш лагідно та згладжено назвати ті вчинки, які були здійснені?

Важливо – щире каяття

Ще один аспект цього ж питання – це сором визнавати гріхи перед священником. Багатьох саме це стримує роками від того, щоби висповідатись. Це дуже часто стосується гріхів проти сексуальності. Тут варто розуміти чітко: сповідник не прагне «посмакувати» всіма деталями наших гріхів, він там не для цього. Сповідь – це щире визнання і каяття з покорою і розумінням своєї неправоти. Достатньо визнати гріх, можливо сказати контекст і повторюваність. Важливо – щире каяття, а не деталі вчиненого.

Сповідник – це людина, яку Бог ставить нам для зустрічі з собою. Він для того, щоби допомогти – не осуджувати, а тому немає жодних причин соромитися його у сповідальні. Наші людські гріхи – не унікальні, Бог хоче бачити наше розчулене серце, щоби пробачити і забути гріхи.