маслини з кісточками

Слова українською наче маслини з кісточкою: від них особливе задоволення

В українській мові є тисячі красивих слів. Мене переповнює світлом, що українською можна за кимось - сумувати, тужити, побиватися; ніжність у собі - берегти, тамувати, леліяти; надією - повнитися, променіти, жевріти, тліти...

В українській мові є тисячі слів, аби знайти саме те, саме його. І кожен відтінок буде не схожим на попередній, і кожен хочеться дібрати якомога точніше до палітри відчуттів, і кожним можна повільно й обережно розкошувати, як маслинкою із кісточкою.

Слова, наче маслини з кісточкою

Нещодавно захотілося маслин. Тож купила баночку і планувала зробити грецький салат. Ретельно видивлялася, аби
взяти без кісточок, і лише вдома помітила, що дивним чином вхопила таки з ними. І плани миттєво змінилися. Замість
того, аби просто зробити салат, висипала блискучі кульки маслин у піалу, відчинила навстіж усі балконні вікна і сіла по-турецьки
під ними.

Маслини з кісточками довелося їсти обережно, повільно, по одній, від чого процес перестав нагадувати трапезу, а став справдешнім розкошуванням. Бо несподівано звільнила собі дрібку часу і присвятила його повністю цим маслинам, не відволікаючись більше ні на що.

Тут-таки і прийшло усвідомлення маленького відкриття: зрозуміла, що кожна з маслинок під язиком нагадує слово. Слово, яке доречне саме тут і саме зараз, яке повільно ховаєш за щокою і ніжно притримуєш язиком, яке любиш і бавиш, зосереджуючи усю свою увагу.

Раптом захотілося бути вдячнішою словам і добирати їх обережніше, аби не розхлюпувати суть, аби вони завжди почувалися на своєму місці.

Є тисячі слів, аби знайти саме те

Пригадалося, як якось знайомий сказав мені: «Ти так засмутилась через цю смерть». І я довго пояснювала, що засмучує мене, коли замість шинки на канапку кладуть ковбасу, коли в дощ забуваю парасольку, коли сусіди не вітаються, коли молоко википає…

А смерть руйнує, спустошує, ранить, потьмарює світ… Що завгодно, але не просто «засмучує». І річ тут не стільки в доборі синонімів, скільки у прагненні любити кожну рисочку слов’ятка і віддавати йому достатню шану.

Я завжди ціпенію від неспроможності відповісти, коли мені залишають для вибору лише «любиш» чи «не любиш». Бо між цими двома гілочками дерева є ще широчезне море юних листочків: душі не чути, милуватися, тріпотіти, мліти, завмирати, обожнювати, зносити, коситися, терпіти…

Мене переповнює світлом, що українською мовою можна за кимось – сумувати, тужити, побиватися; ніжність у собі – берегти, тамувати, леліяти; надією – повнитися, променіти, жевріти, тліти, а найважливіші слова – жебоніти, проливати, відкраювати. І можна бути замріяною, викоханою, тонкострунною, розмареною, розкришеною…

І тисячі слів, аби знайти саме те, саме його. І кожен відтінок буде не схожим на попередній, і кожен хочеться дібрати якомога точніше до палітри відчуттів, і кожним можна повільно й обережно розкошувати, як маслинкою із кісточкою.

Авторка – Юлія Фінковська

 З архіву газети “Сім’я і дім” 

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook