“Здрастуй, Незнайомко. У переддень літньої відпустки де думки твої? Пальці, немов у піаніста в момент паузи, завмирають над клавіатурою, а погляд, оминувши мерехтіння монітора, летить все далі й далі… Крізь димку буденних проблем мчить він до жаркого сонця, теплого каміння і ласкавого моря…
Але, як завжди у такі хвилини, заходить шеф і ламає весь кайф своїми терміновими документами. Документи… На те вони й термінові, щоб зачекати на свою чергу ще трохи часу.
І ти знову повертаєшся до своїх мрій. Ось і літні речі, розкладені на дивані, проходять свій щорічний кастинг, і щоразу їм зробити це стає дедалі важче – з’являються нові пасії і фаворити…
Далі – косметика й парфумерія. Ці панянки працюють просто без вихідних. Мало хто з них доживе до наступного сезону, особливо улюблениці. Вони, як завше, покинуть тебе першими.
Ну і, врешті-решт, фінал цієї вистави – на сцені з’являються купальні костюми. Вони дефілюють на примірку з виглядом особливо важливих персон. Хто-хто, а вони ціну собі знають.
Ти підходиш до дзеркала – і тут жах! Ось вона, непомітна пастка, про яку ти забула, підступний удар у спину (та й не тільки в неї). Меланін, друг та соратник у любовних справах, за зиму, весну та шматок літа зрадницьки поміняв свій колір, перетворюючи шоколадну шкіру на її бліду подобу. Звісно ж, все можна повернути на круги своя. Але як можна з’явитися в такому вигляді на пляжі?!!!
Втім, сьогодні, коли соляріїв стало, як собак породистих, важко втриматися від спокуси засмагнути швидко або дуже швидко. Щоб через деякий час після такого активного опромінення стати схожою на святковий, з білосніжним смайлом пиріг, який забули вчасно дістати з духовки.
Особливо це вражає взимку. Серед снігів та заметілей, коли нами, чоловіками, керує радше інстинкт виживання, ніж розмноження, раптом стрічається Вона – казкова фея екваторіальних саван, істинна донька Африки, яка, коли придивитися ближче, виявляється, не позбавлена яскраво виражених європейських рис.
Усе це трохи насторожує, виникає деякий дискомфорт від нових нюансів кольору. І тільки потім, через деякий час, у мозку з’являється думка, принесена ослабленим в холодний період тестостероном: „А може, це все-таки красиво?”.
Але ні. Ні і ще раз ні! Хоч ріжте мене на тоненькі тасьмочки для бікіні. Не можу я дістати естетичну насолоду, споглядаючи штучний загар. Нехай навіть не патологічно чорний, нехай навіть не взимку. Але видно, видно, як руку поганого візажиста, що мститься тілу за обман, мститься, видаючи замість природного загару його штучний сурогат.
Це все одно, що пити дистильовану воду замість джерельної. Власне кажучи, різниці аніякісінької. Де-юре – та сама вода. Але ось де-факто…
У чому сила, брате? У природності, сестро! У тій самій простоті, від якої ми біжимо, намагаючись встигнути за новинками прогресу й благами цивілізації. Басейни замість моря, солярії замість сонця, кондиціонери замість свіжого повітря. Не скучно? Не страшно?
Дорога Незнайомко! Повір тому, чий зір затуманений горою рекламних тіл, відретушованих комп’ютерними спецами… А правильно „ввібрана” засмага дає жіночому тілу неповторний колір, який у зарубіжних шлягерах називають кольором мокко – дорогої, вишуканої кави. Хоча… тут існує одне „але”.
Річ у тім, що колір мокко прийшов до нас з країн південноамериканських, де він намертво споріднений з гарячою зовнішністю людей, які там живуть. Одначе наші жінки – споконвічні слов’янки – прийняли його як керівництво до дії і, захоплено дивлячись на, скажімо, актрису Сальму Хайєк та інших схожих на неї, з головою занурилися в море ультрафіолету, забувши, одначе, про одну давню японську мудрість, яка каже: „Що для латиноамериканця добре – для українця може завершитися розладом шлунка”.
Кожна жінка – індивідуальність, і кожне тіло вимагає до себе індивідуального підходу. Якщо ти, люба Незнайомко, розумієш це і граєшся з відтінками, наче художник з фарбами, якщо любиш та цінуєш себе, то твоя шкіра, ввібравши в себе за цей період стільки сонячного тепла, свіжості моря, пахощів гір, раптом починає випромінювати своє власне світло по-справжньому здорового тіла, оповиваючи тебе неповторним шармом.
Тіло, повністю вкрите матовою міддю. Саме про таку засмагу писали давні елліни: „… і мідний блиск її стану дихав теплим еросом”. І’m Venus, I’m fire (я – Венера, я – вогонь). Божественне втілення на землі. Завіса. Шквал овацій. Чоловіки аплодують стоячи”.
Андрій ЗЕМСЬКОВ
