Не треба бути психологом, щоб розкрити ці прості секрети виховання. На перший погляд, вони очевидні: батьки намагаються реалізувати у своїх нащадках те, чого бракувало їм. У кого не було модного одягу, той буде прагнути розкішного вбрання для своїх чад. Кому кортіло іграшок, той реалізує вдома свою дитячу мрію. Хто мріяв про велике авто на педалях, у того дитина матиме таку машинку вже з пелюшок, навіть якщо доведеться при тому місяць сидіти на дієті.
Не можу сказати, що нам із сестрою у дитинстві чогось страшенно бракувало. У нас усе було, як у більшості дітей того часу: ляльки Наташі, алюмінієва посудка, Петрушка, Арлекін, Буратіно і сякий-такий кучерявий пудель із дешевого плюшу.
Проте це був час, коли на наші терени прийшла мода. Модно було мати лосини, носити м’які резинки на хвостиках, мати жуйку «Дональд Дак» у роті і м’ячика-стрибунця в сумці для гри на перерві, писати привезеними з-за кордону ручками (тепер уже розумію, що в нормальному світі то був китайський маспродукт, а нам тоді усе це здавалося барвистим, вишуканим).
Ось це «модне» в мене було лише у міру потреби. Якщо мама визнавала, що лосини з джинсовою спідницею і светр «Boss» можуть бути одягом у школу, я це мала. Але якщо лялька Барбі вважалася тратою грошей, яких і так не було, то ця іграшка, скільки б мода не пищала, так і не з’явилася серед моїх речей.
Я отримувала маленькі кишенькові гроші на тиждень і посилено мріяла про набір лизунів, як у моїх однокласників, модний кольоровий рюкзак і барвисті китайські ручки, якими б я писала у кльових зошитах і записниках замість обридлих сіро-бурих «тєтрадєй».
Натомість мама, латаючи дірки свого дитинства, намагалася нагодувати мене солодким, якого я ніколи не любила і не вміла цьому радіти.
Таким чином, навчившись тамувати свої бажання та змирившись із тим, що мода і я – це два далекі полюси, я влізла в незмінні джинси, шерстяну картату сорочку, взула черевики й придбала собі такий же незмінний чорний наплічник. Так і живу, без жодних бажань приєднатися до модних віянь.
Мої секрети виховання
Проте вони не минулися безслідно. Пам’ять про порожні полиці дитячого світу та мої «модні» мрії все ж призвела до того, що мої діти ніколи не жадали речей чи іграшок. Вони не знають, як це – хотіти того, чого не можна отримати. Лялька Барбі? Та на, тримай десять, усю родину з собаками й аксесуарами, постіллю, кухнею, посудом і диваном. Модельки машин? Які хочеш? «Хотвілс»? Ось набір і траса, а ще гараж і заправка.
Я сама вибираю їм канцтовари до нового навчального року тому, що обожнюю це, млію від можливості перебирати зошити, ручки, олівці, у них по три-чотири набори фломастерів і фарб. Хочеш підйомний кран? Маленький – на. Великий – тримай. Конструктор? Джинси? Светрик?
У моїх дітей ніколи не встигало сформуватися якесь бажання, крім ситуативного, яке може помучити фантазію. Вони не ламають і не гублять іграшок.
У них ніколи не виникало відчуття власності: коли ти знаєш, що це твоя іграшка, твоя забавка, ти за неї відповідаєш. Мої діти не є скупими, вони поблажливо ставляться до тих, хто з ними не ділиться. Ось таке ніби позитивне ставлення до речей – це мої секрети виховання.
З іншого боку, Лесь нещодавно почав носити додому іграшки з садка. І пояснити йому, чому чуже брати погано, – майже нереально. У нього в чотири роки немає у голові сформованого поняття про те, що брати чужі іграшки – погано, оскільки він сам не буде аж надто протестувати, коли хтось прийде і візьме його іграшку. Немає розуміння втрати. У нашому родинному світі повністю відсутнє розуміння крадіжки.
Отже, замість того, щоб пояснювати морально-етичний аспект забирання чужого, мені довелося шукати інших рішень. Тож ми порахували, що якщо кожне з 15 дітей забере додому 15 іграшок щодня, то в садку не буде чим гратися, і буде дуже нудно.
“Колись я витягла з батьківської скарбнички 20 рублів”
Колись у першому класі я тихенько витягла з батьківської скарбнички майже 20 рублів монетами. Толком і не знаю, навіщо мені ті гроші були потрібні.
Якогось дня мама, прибираючи мої іграшки, знайшла ті двадцять рублів, зав’язані вузликом у велику носову хустину. Я не витратила їх, просто склала і заховала. Та вже тоді чудово розуміла, де «моє», а де «чуже», і як погано, коли «моє» раптом зникає. Було зрозуміло, чому мама свариться.
Не закликаю обмежувати нащадків у задоволеннях. Просто, заліковуючи травму цілого покоління, легко отримати натомість порожнє місце.
Тож ви тепер попереджені, на чому варто зосередитися, попри очевидність і зрозумілість персонально для батьків.
Авторка – Юлія СМАЛЬ
