– Тому що… глючимо, – переконана психолог і ведуча семінарів із розвитку особистості Наталія СОЛОМІНА. – Потрапляємо у полон непотрібних думок, сумніваємося в собі, у справі, яку робимо, бурхливо реагуємо на події – дратуємося, хвилюємося, метушимося… Але ж насправді все просто: вихід із кризи – у нашій свідомості.
– Пані Наталю, як не крути, але брак і невиплата грошей, звільнення з роботи, щоденні песимістичні прогнози діймають навіть сильних духом людей. Та все це мусово якось пережити…
– Біда в тому, що МИ НЕ УЯВЛЯЄМО, ЯК ПРАЦЮЄ НАША СВІДОМІСТЬ. Розум постійно щось розшифровує й воліє вмоститися на якусь думку, що на ній можна відлетіти у депресію… Себто в голові відбуваються такі собі глюки. Але ж свідомість – це відправна точка, яка формує нашу реальність…
Так, криза… Але хіба сталося щось непоправне? Немає голоду, неврожаю, от тільки слово те люди підхопили, як вірус. Подивімося, з якими обличчями ходимо. Усі наче паралізовані… Ми геть не можемо розібратися, як із цього стану вийти, щоб було легко. Хоч усвідомлюємо, що для цього треба щось робити, знову ж таки глючимо, мовляв, хіба я, такий маленький, на щось спроможний? Але ж і на своєму місці ми можемо щось робити. І нам не треба для цього влади чи дозволу… Віри треба. Адже це не казка. Це реальність, що мов казка.
…От ми сидимо з вами, розмовляємо про кризу. Коли ж ви бодай на мить замислитеся над якоюсь іншою темою, то у вас з’явиться свій світ. Звідти і я вам здаватимуся іншою. Це означає, що ми думкою можемо змінювати реальність. І в ній опинятися…
– Починаю розуміти… Себто якщо я думаю, що ця людина погана, то це зовсім не означає, що вона така насправді. Просто я сама створила цей образ. Виходить, якщо почну думати про кризу як про безвихідь, то…
– НАША РЕАЛЬНІСТЬ – ЦЕ ТЕ, ЩО МИ ВІДЧУВАЄМО ВСЕРЕДИНІ. Пригадую, мені теж було страшно, коли почалася вся ця метушня. Сіла, і в голові закрутилося: що буде?! що буде?! І хмари гуснуть, і я розумію, що близька до паніки… Але от ми з вами сидимо – і все кльово… Ось вона, дійсність, ось вони, справжні моменти, в яких усе добре… Тобто наша реальність – це те, у чому ми живемо, і те, що відчуваємо всередині. І це може змінюватися. Але якщо ми накрутимо себе, ще й інші підтримають, то може настати кінець. Повторюся: наша свідомість є відправною точкою нашої реальності…
Ми звикли до фрази «я думаю». Звідки це? Що це – «думаю»? Коли дослухаємося до свого розуму, він нам завше щось роз’яснює, а ми ведемося, починаємо реагувати – і втрачаємо рівновагу, воліючи оцінити добре це чи погано… А НАСПРАВДІ ВСЕ НЕЙТРАЛЬНЕ. ВСЕ ПРОСТО Є. Ідемо по життю, щось робимо. І НІЧОГО НЕ ЗАБАРВЛЮЄТЬСЯ, ВСЕ Й ТАК КОЛЬОРОВЕ…
– Але ж нас так навчили – що треба закінчити інститут, влаштуватися на роботу, заробити пенсію. Така собі схема життя… От нам і страшно…
– Жити за будь-якою схемою – це ніби сплюснути світ до рівня коридору, у якому робимо так, як нас навчили. Ніби по-іншому не можна. Але ж багато науковців пише: ІСНУЄ ПРОСТІР, І В НЬОМУ СВІДОМІСТЬ ТВОРИТЬ РЕАЛЬНІСТЬ, на яку ти налаштовуєшся. І простір намагається бути в єдності з тобою. Тобто ось воно, ціле. І це сила. Ти живеш, й однаково все складається. Бо КОЖЕН ДЕНЬ ЗАБЕЗПЕЧУЄ САМ СЕБЕ. І саме коли зрозуміємо, що діє формула «я є, і я є в гармонії з простором», дістаємо звільнення, себто коли тобі не треба, щоб хтось на щось вказував…
– Даруйте, але повторюся: нині люди не такі сильні, аби наважитися на якісь зміни в житті, зазвичай вони не знають, що робити…
– Оце найстрашніше слово «не знаю» означає, що ми просто намагаємося відвернутися від самих себе. А де ж ота щирість перед собою? Чому людина має знати свої страхи? Бо вони встановлюють кордони. Чому нам так складно жити? Бо маємо мільярд масок. Нам з дитинства вклали в голови, що треба бути хорошими, щоб нас любили. І що більше з’являється людей, яких ми любимо, то більше у нас тих масок.
Мама любить, коли ти акуратний, – і ти намагаєшся бути саме таким. Друзі звикли, що ти завше веселий, – і не сприймають, коли ти не в гуморі… Але ж МИ ДУЖЕ ВТОМЛЮЄМОСЯ ВІД ОТИХ РОЛЕЙ. А нині час, коли все оголилося, всі оці маски поступово зникають, бо стає зрозуміло: ХАЙ ЩО МИ РОБИЛИ Б, У НАС Є СПІЛЬНИЙ ЗНАМЕННИК: МИ – ЛЮДИ. І найбільше, що кожен може зробити для світу, – це стати собою, припинити грати у важливість, починати розуміти один одного, бо ми всі глючимо… А позбутися тих глюків можна сповідями, тобто відкрите серце має бути…
– Гадаю, що ми не зможемо позбутися отих масок… Хоча… Порадьте, як оте серце відкривати?
– Кожен з нас знає стан свободи, приміром, коли сидиш на березі моря і просто є собі. Всередині нема ні умов, ні причин, чому ти маєш бути таким. А коли надягаєш маску, стає некомфортно, бо тоді мусово підбирати слова, щоб не образити…
Людина має два головні канали – розум і серце. Коли ми все робимо серцем, то нічого не боїмося, бо КОЛИ ГОВОРИМО СЕРЦЕМ, ТО Й СЛУХАЄ СЕРЦЕ… А є розум – і ми пригальмовуємо. Але ІСТИНА В ТОМУ, ЩО, ХАЙ ЩО МИ ГОВОРИМО ОДИН ОДНОМУ, МИ НЕ СЛУХАЄМО СЛОВА, А ВІДЧУВАЄМО…
Буває, слухаєш людину, але таке відчуття, ніби вона чогось недоговорює, фальшивить. Думаємо чому? А в неї на думці, приміром, як так сказати, щоб не образити, себто фальш… Чи, відчуваючи щось, запитуєш у знайомого: «Що сталося?» «Нічого», – чуєш у відповідь. Проте навіть якщо ця людина мільярд разів скаже «нічого», ти однаково відчуваєш фальш. Ми за словами намагаємося приховати істину, яка в почуттях. Але її не приховаєш…
КОЛИ МИ СПРАВЖНІ, ЦЕ НАЙКРАЩИЙ ВАРІАНТ НАС. Найголовніше – прийняти себе, перестати прибіднятися, що ти чогось не зможеш, просто бути і діяти, бо лише в цьому наша сила. Бо коли є сумніви, ми себе не бачимо, а от коли діємо, то розуміємо, що на щось спроможні…
До речі, люди помиляються, гадаючи, що бути справжнім – це бути поганим. Усе не так. У житті це ніби найскладніша загадка, у якої найпростіша відгадка. Але ми так звикли все ускладнювати, що нам у простоту повірити важко…
