Ти не ставиш більше будильник на шосту ранку, сподіваючись, що прокинешся. Не прокинешся!
Перестаєш думати, що колись закінчиш усі справи і розслабишся. Виділяєш цьому окремий час. І тут виявляється, що напруга не зовні, а всередині.
Перестаєш приймати пасивну агресію за витриманість чи життєву мудрість. Б’єш там, де треба бити. І з’ясовуєш, що приводів не так багато.
Не приймаєш більше відсутності за присутність. Бо присутність це складно. А відсутніх людей більшість.
Починаєш довіряти своїй інтуїції. Розрізняєш вовків в овечій шкурі. Навіть дуже дорогий шкурі. Навіть якщо багато хто не розрізняє. Навіть якщо всі слова правильні, і рекомендаційні листи є. Дивишся на усмішку і розумієш про що вона. Від однієї усмішки перехоплює дихання, а від іншої – серце розкривається.
Перестаєш сприймати захоплення за кохання, а спокусу за справжній інтерес. Бачиш крізь, через, глибоко. Перестаєш зачаровуватись. Бачачи прекрасне, пам’ятаєш про жахливе і поєднуєш усе це людське, багатогранне.
Не зображуєш більше добру фею чи злу відьму, а визнаєш у собі звичайну чарівницю, яка чаклує за настроєм.
Розумієш, революція, яку ти затіяла, зачекає, доки ти погодуєш близьких і нафарбуєш нігті. І дочекається.
Перестаєш бити, коли підставляються, та брати, коли погано лежить.
Починаєш хотіти взаємності. Від близьких та від себе. Але насамперед від себе.
Підіймаєш руку і відкриваєш рота, щоб за звичкою накричати і вдарити, але зупиняєшся за секунду, знаходячи сили для нового вибору.
Кажеш “Мені складно зараз це визнати і навіть побачити твою правду”.
Йдеш не туди, де немає проблем, а туди, де ясніше та глибше
Дозволяєш собі злитися на людей, але перестаєш їм мститися, знаючи, що всесвіт розбереться набагато краще за тебе.
Говориш від серця і стаєш раптом чутною. А якщо серце мовчить, мовчиш. Менше сумніваєшся у своїй правді, залишаючись тим, хто бачить і чує. Відповідаєш за свої слова і втрачаєш інтерес до того, щоб доводити свою думку. Перестаєш шукати зовнішній орієнтир та абсолютну істину. Починаєш зіставляти внутрішнє та зовнішнє, визначаючи точку перетину.
Припиняєш знецінювати тих, хто тобі не подобається. А головне, перестаєш знецінювати та соромити себе.
Можеш підійти та витримати. Перепитати, пояснити ще раз, визнати свою неправоту. Перестаєш страждати від того, що впав, а просто встаєш, обтрушуєшся, йдеш далі. Знаєш, що будь-яке почуття можна пережити з часом і в довірі до своєї природи.
Починаєш розуміти, що успіх, творчість, батьківство – це шлях помилок, які можна зробити за ту чи іншу плату, отримати досвід та продовжити. Помилки перестають бити так боляче, бо вони не летять в обличчя з натягнутої до краю рогатки твого перфекціонізму.
Все це колись приходить. Краще раніше, ніж пізніше. Краще з таким досвідом, який навіть якщо й залишить шрами, але хоча б не вб’є. Розчарує, але не до краю. Забере юність, але подарує вміння підтримувати форму. І насолоджуватися своєю зрілістю
Радимо також прочитати:
- Мені було 17, а мамі майже 40, або Життя може початися у будь-який час
- Не дозволяйте вкрасти у себе навіть один день життя
Авторка – Аглая Датешидзе
