Життєві історії Сім'я

“Право пожити для себе” – повчальна історія для всіх сімейних пар!

Відтоді як донька вийшла заміж пройшов не один рік, але з кожним роком ми віддалялися все більше. Мені здавалося, що вона зовсім забула про батьків. Я набрала номер Олі. У слухавці довго не відповідали і нарешті я почула…

– Слухаю!

– Олечко, це мама. Ти що так захекалася? У спортзалі, мабуть, знову? Тобі незручно говорити?

– Ні. Машину мию.

– А чому ж ти?

— Ну, а хто? На мийку гнати за шалені гроші?

— Боже помагай, доню. Я ось чому дзвоню, Олечко — приходьте з чоловіком у неділю до нас. У нас із татом річниця весілля. Посидимо, шашлик посмажимо, побалакаємо…

— А чого раптом святкувати щось надумали? Сивина в бороду, біс у ребро? – виразила донька.

— Так, ми вже 30 років разом. Як не відзначити?

— Вибач, мам, не вийде. Ми у неділю на весілля запрошені. У Славка найкращий друг одружується. У вас цих річниць ще скільки буде, а перше весілля — воно одне.

Я проковтнула клубок в горлі, що так невчасно підкотився і тільки і змогла видавити:

— Шкода, а ми так скучили.

— Та ми теж, мамо, але ж не відмовляти людям. Тільки ти не ображайся, ми обов’язково привітаємо вас. Потім. . .

– Гаразд, намагаючись не видати своє розчарування, – сказала я. Подзвоню твоєму братові.

На жаль, у сина теж були свої плани. Поклавши слухавку, я розплакалася як дівчинка, не в силі вгамувати своє розчарування.

– Що трапилося, Ніно? — розгублено запитав чоловік.

— Нічого особливого, просто діти не зможуть приїхати на нашу річницю весілля, а я так сподівалася всіх зібрати за одним столом.

— Гаразд, досить скиглити! Це ж наше свято, зрештою, а не їх.

Цієї ночі мені не спалося. Немов камінь на груди поклали. Образа спати не давала, підносячи все нові та нові картини. Що я не так зробила у своєму житті, що діти мене не цінують? Обох вивчили, кожному житло забезпечили, все робили, щоб дітки ні в чому не мали потреби, а вони як чужі. Чоловік заспокоював мене:

— Люба, вони вже мають свої сім’ї, їм не до нас. Ну, я ж є в тебе і ти в мене. Заспокойся. Давай я тобі валеріанки накапаю?

— Та вже випила. Ти на роботі весь час, я сама. Словом нема з ким перемовитися.

Наступного дня чоловік прийшов надзвичайно рано.

– Щось на роботі?

А він увесь сяє. Простягає мені букет із-за спини.

– Це для тебе! Завтра їдемо відпочивати на озеро на цілий тиждень.

Будиночок, який орендував Віктор і справді був чудовий. Навколо море квіти і вид на озеро з вікна.

Прокинувшись вранці, я побачила, що все ліжко завалено квітами, по кутках кімнати красувалися різнокольорові кулі. А коли я хотіла вмитися і подивилася в дзеркало, то помітила напис «З річницею весілля, кохана!».

Від щастя, я готова була розплакатися. Глянувши у вікно, я побачила свого чоловіка, який несе в руках плетений кошик. Ще подумала, що за сюрприз він мені готує. Взявши до рук кошик, я почула тонке попискування і побачила крихітне кошеня.

– Ну як? Приймеш? — чоловік сяяв, як начищена каструля.

– Вітю! Це чудове свято в моєму житті.

Ми провели буквально медовий місяць, щоправда тривав він лише тиждень, але вражень вистачить ще на роки. Після приїзду не замовкав телефон. Діти нас втратили:

— Мамо, у вас є совість? Ми зателефонували вже, телефон не доступний!

– Та що ти так розійшлася, – відповіла я дочці, – маємо ми право з батьком відпочити чи ні?–

– Звісно. Просто не дзвониш, не турбуєшся.

— Ну, у тебе ж є кому подбати. А ми з татом вирішили пожити для себе.

– Для себе?! Мамо, що відбувається?

— Просто у нас медовий місяць, і нам не до вас.

З того часу у нас уже рік як медовий місяць. Діти стали уважнішими, чоловік пішов із роботи і ми навчилися обходитися малим, адже у нас є МИ.

Джерело

Дата публікації: 17.11.2021 img Поділитися