Вона працювала економістом, доглядала маму – мама її пізно народила. Потім мами не стало. Батько давно помер. І сама вона не помітила, як постаріла. Вранці прокинулася якось і з сумом згадала, скільки їй років. Цього не може бути! П’ятдесят п’ять. А потім у дзеркало подивилася – так, все правильно. Життя минуло.
І тут ще закрили організацію, де жінка працювала. Деякі заощадження були, але швидко скінчилися. Пенсія виходила маленька. А треба платити за квартиру, продукти купувати. Знайти нову роботу жінка ніяк не могла, вона все життя працювала на одному місці. Ходила на співбесіди, та її не брали.
Відчайдушне становище настало. Допомогу з безробіття теж не завжди платять. А запропонували лише місце санітарки, не за фахом та за гроші. Нічого нема для неї. Містечко невелике…
І ця жінка, тиха, несмілива, вирішила піти санітаркою працювати. Хоч щось отримувати. І в глибині душі їй хотілося про когось дбати, – вона наяву і уві сні кошенят годувала, птахів підбирала поранених, рятувала собак… Такі були у неї сновидіння з дитинства, – про порятунок. І зараз вона зрозуміла: чекати більше нема чого. Час “ставити на собі хрест”.
Їй і уві сні хрест наснився, гарний, сяючий, може, до смерті. Так вона гадала. Але навіть поділитися своїми думами їй було ні з ким. Самотня вона була. Хоча багатьом допомагала, були знайомі. Але душу їм відкривати вона не могла, – навіщо обтяжувати інших собою? У всіх своїх проблем достатньо.
Вона пішла до лікарні та влаштувалася за невеликі гроші працювати. Дали їй навіть білий халат. Швабру та відро. І розповіли, що треба робити. Так вона і почала працювати у лікарні “Червоний хрест” – така була назва. Робота була дуже важка, але на серці у жінки полегшало. З людьми легше. І на роботі легше. Так вона думала, хоча думати часу особливо не було – іноді вона просто падала вдома від утоми і засинала миттєво. Це іноді краще, ніж думати.
І через півроку до лікарні привезли безхатька у тяжкому стані. Його знайшли на вулиці, він брудний весь був, упав у весняне болото і лежав, доки добрі люди не викликали поліцію. Виявилося, тверезий, просто серце… І в лікарні його помістили до загальної палати, почали лікувати, як могли. Не такий уже й старий виявився – п’ятдесят сім.
І ця Наталя підійшла до ліжка, – вдивилася в обличчя сплячого… Це ж ….. Діма, Діма, якого вона проводила в армію! Крізь недуги та час, крізь шрами життєвих випробувань вона побачила обличчя людини, яку досі любила.
Він воював після училища, потім знову воював, був тяжко поранений, нагороджений, а потім – потім сім’я розпалася. Дружина пішла. Дітей не було. Влаштуватись на нормальну роботу він не зміг, – жив на пенсію. Яку розкрадали родичі, випрошували, позичали і не віддавали. І різні давні товариші так само чинили… Навіщо гроші тому, хто “поставив на собі хрест”? І вже не намагається змінити життя на краще, просто доживає свого віку?
Наталя сиділа біля його ліжка. Дивилася на любе обличчя. А потім Діма розплющив очі і одразу її впізнав. “Привіт, – каже, – Наталочко!”.
А далі почалося щастя. Якого не знала раніше ні Наталія, ні Дмитро, але почалося. Як одужання, так почалося щастя…
І вони разом зараз. І разом працюють у тій самій лікарні, це їхнє рішення. Так, платять мало, але Наталю вже підвищили, пропонували до бухгалтерії перейти, але вона не пішла. Залишилась із недужими. А Дмитро влаштувався у гараж при лікарні, йому подобається. Так вони працюють у будівлі з червоним хрестом на фасаді. Хоча обоє “поставили на собі хрест”, – спочатку.
Поки ми потрібні, поки щось можемо корисне робити, поки жива душа, “ставити хрест” рано на собі. Ще чимало подій та можливостей заготовлено у життя, якщо продовжувати йти дорогою. Йти і нести посильну ношу. Іти туди, куди кличе нас душа, – молодість закінчується. І настає новий період, новий відрізок колії. Це зовсім не кінець. Це початок. І треба наважитися йти далі…
