Намагаючись не створювати зайвого шуму, прошмигнув через коридор, ковтнув прохолодної води на кухні і попрямував через вітальню до омріяного теплого ліжка.
Прохолодно-іскристе сяйво місяця, що нахабно заглядав через вікно, освітлювало нашу улюблену, спільними зусиллями облаштовану вітальню. Я на мить замилувався, окутаний затишком і умиротвореним спокоєм цієї малесенької кімнатки, створеної з любов’ю. Оглядав найпотаємніші закутки, освітлені небесним прожектором.
Раптом я побачив тебе…
Скрутившись калачиком, наче киця, на незручному дивані, підперши тоненькою рукою щічку, ти тихенько сопіла і мило усміхалася крізь сон. Золотаві кучері водоспадом розсипалися по шкіряній гладенькій поверхні, на довгі вії нанизалися різнобарвні сни, самотній промінчик заснув на твоєму кирпатому носику…
Ти була такою невинно-красивою в цю мить! Каяття мишкою зашкрябало у горлі, серце болісно стиснулося і затріпотіло у клітці ребер. Ось на журнальному столику філіжанка недопитої кави і твоя улюблена книжка, розгорнута на п’ятій сторінці. На п’ятій сторінці!
Я уже бачив, як ти сиділа, підібгавши ніжки, тримала у руках цю книгу і ніяк не могла зосередитися, постійно прислухаючись до шелестіння чужих кроків, сумно поглядаючи на мовчазні двері, і чекала, чекала, чекала…
Відігнавши ці думки, я схопив тепле покривало і накрив твоє тендітне тільце, ти солодко примружилась. Завмер, цієї миті я зрозумів, що недостойний твоєї любові, твоєї ласки, твоєї краси…
Поки ти спала, я пригадав усе…
Як ти ніжно дивилася мені у вічі, коли я приходив втомлений з роботи, як дарувала мені свою теплу медову усмішку і солодкий поцілунок, як тихенько зітхала, коли, заходячи до мене в кабінет, щоб побажати спокійної ночі, чула: «У мене багато роботи. Поговорімо завтра», як з болем в очах і з дитячою скорботою вислуховувала мої безпідставні зауваження і відверталася, ховаючи сльози, коли я, наче божевільний, викрикував: «Ти що, хочеш мене отруїти цим кулінарним “шедевром”?». І це від коханого чоловіка!
Я упав на коліна перед тобою і гарячі сльози каяття полилися з очей. Скільки я завдав тобі страждань, скільки болю… Дивився на твої худенькі ручки і покривав їх поцілунками, як ти змогла витримати такі тортури? Як? Невже і досі кохаєш мене, недостойного?
В унісон з цією думкою ти легенько торкнулася моєї руки і притиснула її до себе. Щастя переповнило мене. Місяць зацікавлено дивився у вікно, наче в екран телевізора, і очікував розв’язки. Я підвівся на ноги і, дивлячись просто у велетенське жовтувато-срібне око, тремтячим голосом промовив: «Від завтра я буду справжнім люблячим чоловіком, я подарую їй усю любов мого воскреслого серця, я зроблю її щасливою!»
Небесний черевань, вислухавши мою клятву, поволі покотився додолу і сховався у невідомості. Почало світати. Я дивився і розумів, що закохався у тебе знову, поки ти спала…
Автор – Андрій Віденко
