У садочку молода вихователька допомагає хлопчику, якому близько трьох років, взувати зимові чобітки. Ох і непросто це! Малий пихтить. Вихователька теж. Від напруги розчервонілася, але за якимось разом це вдалося таки. Аж присіла перевести подих. А малий каже, що то не на ту ногу взули.
Вихователька приглядається і бачить, що дійсно переплутала лівий з правим чобітком. Стягує. Міняє чобітки місця, знову взуває, вже йде легше, але все одно треба трохи пововтузитися. У неї вже з’являються перші крапельки поту на лобі. Малому також важко. Але обидвоє стараються. Ще трохи і чобітки на ногах. Малий видає:
– То не мої чобітки.
Вихователька трохи в ступорі. У неї починають дрібно тремтіти коліна. Але стягує чобітки з ніг. Дихання глибоке, бо то фітнес ще той. Коли один вже лежить на підлозі, а інший от-от сповзе, малий додає:
– То чобітки мого братика. Мама сказала їх носити.
Праве око у виховательки дрібно сіпається. Вона йде випити склянку води, хоча хочеться їй чогось набагато міцнішого. Але бере себе у руки і починає взувати малого.
Чомусь цього разу взувати хлопчика найважче з усіх разів. Піт тече струмком і змиває туш. Малий кілька разів голосно “ойкає”, але терпить. Намагається допомагати, як вміє.
Вихователька подумки вже написала у травні заяву на звільнення і їде “на трускавки” в Польщу. Минає ще трохи часу. Чобітки нарешті на місці.
Виснажена, вихователька важко гупає на стілець хвильку перепочити. Малий винувато стоїть біля неї і чекає, щоб продовжити вдягатися. Зрештою, трохи прийшовши до тями, вихователька допомагає йому одягнути куртку та шапку. Питає, де його рукавички. Малий тихо відповідає:
– У чобітках…
