16 липня відбудеться відкриття виставки Миколи Прокопенка «Одеська пектораль». Початок о 17:00, Музей сучасного українського мистецтва Корсаків (м. Луцьк, вул. Карбишева, 1) вхід вільний (маска+дистанція).

Микола Прокопенко народився 1945 року в Одесі. Він лауреат, дипломант і призер багатьох міжнародних, всеукраїнських та регіональних виставок, а також міжнародних та зарубіжних бієнале і триєнале живопису, графіки й ілюстрацій друкованих та рукописних книг. Твори художника зберігаються в колекціях 88 державних музеїв і галерей. Нині проживає та працює в Одеській області.

****

Магістральний напрям творчості Миколи Прокопенка – возвеличення жінки, яка втілює вічне відродження природи. В бінарній опозиції «Любов земна – Любов небесна» домінує чуттєвий, еротичний початок. Одеський художник створив свій тип південної красуні, гіперболізована плоть якої переповнена соками землі й пронизана стрілами південного сонця. У творчості Прокопенка переважають язичницькі мотиви. Героїні полотен художника мають спорідненість з образами вакханок і німф мистецтва бароко, що уособлюють природні стихії.

Імперсональні особи персонажів уподібнені до масок з магічно розширеними очима. Головним є сприйняття художника, що щедро виявляє свій творчий темперамент в створенні образу Жінки-Природи. Миколу не цікавить індивідуальна психологія персонажа. Він створює живописно-поетичні метафори, в яких його героїня переконливо грає роль, споріднену з рослинними плодами, що пробуджені сонцем землі. В узагальненні образу Жінки-Землі можна побачити зв’язок і з первісними статуетками найдавніших Венер (наприклад, Віллендорфська Венера, вік якої 29 500 років), з ритуальними фігурками трипільської культури, і з грандіозними образами божества Природи в скульптурі Олександра Архипенка та Генрі Мура. Як і для французьких фовістів («дикі») початку ХХ століття, близьким естетиці Прокопенка виявляється не класичне мистецтво, а найдавніше. Художника приваблює умовність знакової форми монументально-декоративного мистецтва Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Криту, Мікен. Художник високо цінує народне мистецтво, особливо йому до душі декоративність, виразність наївних образів тварин Марії Примаченко.

У мальовничій експресії композиції важлива барокова гра світла й тіні, контраст кольорів. Світло-кольорове трактування королівського вбрання героїні картини «У білому саду» народжує чуттєві асоціації з медовими стільниками, освітленими теплими променями. Золотисто-червона тканина сукні яскравим декором орнаменту переливається у складках. Живописною мовою створено поетичну алегорію травня – часу цвітіння і дозрівання вишень, збору першого меду.

Мерехтлива колористична гама «Скіф’янки» (2017) народжена враженням від дорогоцінних виробів скіфського золота. Уява художника оживила персонаж мешканки рідних степів Північного Причорномор’я. Озброєна списом кочівніця сидить на тварині, насторожено вдивляючись у невідоме. Її тіло, показане в складному ракурсі, пластично синергує з фігурою козла, витягуючи з підсвідомості спогади про «Звіриний стиль». Спіральними ритмами персонажі ніби вкручуються в умовний простір полотна, утворюючи якийсь декоративний вузол.

Форма картини панно ріднить живопис сучасного художника з мистецтвом кінця XIX – початку ХХ ст. Прокопенко прагне до збереження двовимірної площини полотна, що властиво монументально-декоративному мистецтву. Основні кольори світлового спектру – червоний, синій, жовтий – у творах Прокопенка представлені в нескінченних варіаціях, важливу роль відіграє графічний лад. Різна товщина лінії замінює об’ємно-пластичне ліплення форми. Мова графіки відповідає спонтанному характеру творчості художника. У різноманітних техніках (акварель, кольорові олівці, вугілля, сангіна) він створив тисячі малюнків.

Любов до станкового живопису в Прокопенка вочевидь виплекалася ще з 1970-х років, коли він, будучи студентом Київського художнього інституту, створював театральні декорації.

Художник виступає не тільки в ролі режисера видовищного майданного театру (родинного театру скоморохів, італійської комедії дель арте), але й як театральний декоратор, сміливо формує умовно святково змінений сценічний простір.

У театралізованому просторі його композицій панує матріархат. Чоловіче начало позначають загальновідомі символи: бик, півень, козел, віслюк, кіт. Тотемні тварини оживають в картинах одеського художника. Прокопенко народжений в рік півня під сонячним знаком Лева (17.08.45). Трафарет у вигляді червоного півня він використовує як авторський знак на зворотному боці полотна. Декоративний характер живопису Прокопенка заперечує перспективну раму. Мальовничі обрамлення своїх полотен Микола створює усередині полотна, позначаючи їх самостійне існування в просторі інтер’єру.

У становленні індивідуального стилю Прокопенка неабияку роль відіграла його освіта. У 1964 році, коли Микола вступав до Одеського художнього училища, вже було відкрито «залізну завісу». Завдяки ілюстраціям з журналів студенти знайомилися з європейським мистецтвом, відкривали творчість раніше заборонених вітчизняних художників. Досі Миколі «за суттю, за філософією мистецтва» близький Врубель. Зачитувався романом про Мікеланджело Ірвінга Стоуна «Муки і радості». Вразив роман «Місяць і гріш» Моема, у якому прообразом героя був Гоген. Миколу приваблювала декоративність, пластичність творів Гогена і Майоля. В їхній творчості він знаходив спорідненість і опору для розв’язання своїх творчих завдань.

Після служби в армії і закінчення училища він продовжив навчання в Київському художньому інституті (1971-1977), отримав диплом художника-реставратора станкового і монументального живопису.

Робота реставратора дає змогу «подорожувати в часі». Прокопенко «стільки ікон перетримав у реставраційних майстернях Києво-Печерської Лаври», пройшов стажування в експозиціях Кирило-Білозерського монастиря, Великого Устюга. Багато років працював реставратором в Одеському музеї західного і східного мистецтва, в одеській філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України, зберігаючи життя творам попередників.

Творчість Прокопенка показує, що для сучасного мистецтва характерний не тільки полістилізм, але й поліміфологізм. Вивчення мистецтва стародавнього світу, модерну поряд з опануванням досвідом футуризму початку ХХ ст. дозволило художнику знайти адекватне втілення своєму відчуттю опозиції «життя – смерть». Основою є міфологічні мотиви й образи. Високий ступінь умовного узагальнення форми відповідає універсальності змісту: жінка як втілення цілющих сил природи, алегорія родючості. Плоди, глечики – не тільки атрибути, вони – поетичні метафори форм тіл жінок. Поряд з відкритим кольором генеральною є овальна лінія, властива органіці не тільки природи, а й людини як її частини.

У живописних творах відбувається поєднання рис, властивих станковому та декоративному мистецтву. На декоративному характері станкового живопису Прокопенка позначилася багатогранність діяльності художника, який виявив талант у реставрації, книжковій ілюстрації, станковій графіці, сценографії. Декоративність – найважливіша властивість композиційного ладу творів Прокопенка, з властивою їй умовністю художньої мови, дає можливість передати мотиви міфологічних перетворень. Одним з важливих у живописі Прокопенка є образ Арлекіно. Він виник у 1987 році й тривалий час відроджується в полотнах майстра. Наприклад, у картині «Друзі-артисти» (1917). Микола пояснює, що в його композиціях романтичний, замислений персонаж, який прийшов з народної італійської комедії дель арте, є символом людей мистецтва: «Ми всі скоморохи. Все життя художника – це гра на площині».

Зі статті доктора мистецтвознавства, професора Ольги Тарасенко