Я люблю ходити в кіно. Обираю хороший сумний фільм і виплакую все, що приглушувала і тримала в собі довгий час.
Усі, хто мене знає, бодай раз бачили, як я плачу. Донька піддражнює мене, тому що я плачу через рекламу «Кодак» і невигадливі драматичні фільми, кінцівка яких зрозуміла ще до того, як зазвучить сентиментальна мелодія.
Усе своє життя я була плаксійкою. Мої брати й сестри, а також однокласники і навіть деякі вчителі сміялися з мене і казали, що я поводжуся, як мала дитина. Але я нічого не могла вдіяти. Усі мої тривоги одразу ж виливалися сльозами. Роками боролася з собою. Я поставила собі мету: не плакати в школі протягом цілого дня. І аж у восьмому класі мені це вдалося.
Коли я була у другому класі, вбили президента Джона Кеннеді. Черниці зі школи Непорочного Зачаття радили нам брати приклад із першої леді, адже вона привселюдно не зронила жодної сльозинки.
Джекі [Джекі — Жаклін Кеннеді, перша леді США з 1961 по 1963 рік] була бездоганною. Коли люди дивилися на неї в чорній вуалі, вони бачили шляхетну величну жінку, яка не заплакала над труною чоловіка навіть тоді, коли II син Джон-молодший віддавав честь батькові. Черниці порівнювали її з Богородицею. Вони казали, що Марія теж не плакала, навіть тоді, коли стояла під хрестом. Навіть тоді, коли тримала на руках мертвого сина.
Навіть біля його могили. Довго я вірила в це.
Минуло багато років, відколи я закінчила середню школу, й на екрани вийшов фільм «Ісус із Назарета». Я захоплювалася сценою, в якій із неба ллє дощ, а Марія стоїть під хрестом і оплакує смерть свого Сина. Вона не просто плаче – вона голосить і ридає. Марія ридає, як матір, яка втратила єдиного сина. Вона зовсім не схожа на святу, що змирилася з волею Господа.
Читала, що Джекі Кеннеді багато часу проводила на самоті на яхті друзів і там давала волю своєму горю. Вона відпливала далеко від берега, дивилася на безкраїй океан і оплакувала втрату чоловіка – вона дуже за ним сумувала. Стало цікаво: як би черниці говорили про неї з огляду на це?
- Одна жінка тихо і гірко плакала вночі…
Сльози – не ознака слабкості
Більшості з нас вбили в голову, що сльози – ознака слабкості. Якщо вас чимось засмутили на роботі, ви йдете до вбиральні і плачете там. Ви зачиняєтесь у кабінці і втираєте сльози туалетним папером.
Візьміть до рук будь-яку статтю про бізнес, у якій розповідається про те, як жінці вижити в діловому світі. Усі вони застерігають: у жодному разі не плачте. Це, так би мовити, «суспільне табу». Це навіть гірше, ніж лайка. Привселюдні ридання демонструють безсилля і втрату самоконтролю. Навіть одна сльозинка вважається неприйнятною.
Усе життя я старалася менше плакати і стати сильнішою. Проте як тільки намагалася заглушити смуток, одразу ж червоніла, щоки починали боліти й виступали сльози. Хоча я відчайдушно намагалася їх стримати. Одного разу Керол, мій лікар, сказала, що плакати корисно. Вона пояснила, що сльози – це така ж частинка мене, як блакитні очі й каштанове волосся, а якось навіть зауважила, що вміння так глибоко відчувати – це надзвичайний дар. А ще Керол дала мені цінну пораду: якщо ви хочете
поплакати, то найкраще розділити своє горе з кимось.
- Я сильна жінка, але, чорт забирай, як же хочеться плакати…
Сльози – дар Божий
Коли я вивчала релігієзнавство, мені до рук потрапила книга про святого, який майже осліп через те, що часто і багато плакав. Ця книга була про святого Ігнатія, який заснував орден єзуїтів. Він вважав свої сльози великим даром Божим.
І він надихнув мене написати роботу про дар сліз. Вона мала двадцять дві сторінки.
Ігнатій був мужнім воїном і лицарем. Він прагнув влади і шукав задоволення в жіночому товаристві, доки гарматне ядро не розтрощило йому ногу – саме тоді він пізнав Бога. 175 разів він пише про сльози в першій частині свого духовного щоденника, а в другій частині вони згадуються чи не в кожному абзаці. І це були не кілька сльозинок час від часу, а ріки сліз, інколи настільки сильні, що він навіть слова не міг мовити.
Вони подарували йому смирення, близькість із Богом, справжню відданість, мир і силу духу. Ігнатій вважав сльози Божою благодаттю.
На жаль, більшість чоловіків і жінок стримують сльози і навіть пишаються цим. Пригадую, хтось колись сказав мені, що ледь не розплакався під час перегляду фільму «Список Шиндлера». Ледь? Навіщо ж стрим уватися?
Чому їх приховувала Джекі? І черниці? Чому всі стримують сльози? Я не можу, навіть якби дуже захотіла. Тому і не боюся плакати, головне – щоб туш була водостійка.
Найкоротший вірш у Біблії і один із моїх улюблених – «Ісус заплакав». Він проявив Свою людську природу. Та Він плакав не наодинці, Він показав Свої сльози друзям і учням. Він робив це перед юрбою.
Нам варто припинити ховати сльози, слід натомість почати ділитися горем з іншими. Потрібно бути сильним, щоб заплакати, і ще сильнішим, щоб показати свої емоції.
Щоб проявити слабкість, треба бути сильним. І байдуже, хто побачить ваші сльози.
Авторка – Регіна БРЕТТ. Уривок із книжки «Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя»
